3

Софія ненавиділа Марка всіма фібрами своєї душі. Вона ненавиділа його музику, його нахабний почерк і, найбільше, його впевненість у тому, що гроші можуть купити її талант. Вона мусила прийняти його жалюгідний завдаток, і це відчуття приниження живило її гнів.

​Вона підключила студійний мікрофон і навушники. Її першою спокусою було зламати обладнання, але вона змусила себе бути професіоналом. Вона знайшла файл "Душа_Треку.wav" і натиснула на "Плей".

​Це було не схоже ні на що. Її очікування гучних, примітивних бітів розбилося об стіну геніальності. Трек Марка був чистим, потужним, але з неймовірною, майже болісною порожнечею посередині — місцем, спеціально залишеним для її скрипки. Його музика була як величезний, гарячий, нестримний степ, де не вистачало лише одного елементу: глибини.

​Це усвідомлення розлютило її ще більше. Він знав. Він, нахабний цинік, проник у її світ і вирахував, чого саме їй не вистачає.

​Софія взяла скрипку. Це була не співпраця, це була дуель на смерть. Вона вкладала в ноти всю свою ненависть, весь гнів на його зарозумілість. Вона не просто слідувала його мелодії; вона воювала з нею, намагаючись підкорити його електронну гру своєю. Вона грала, як поранений звір, додаючи дикі вібрато та різкі пасажі, які повинні були розірвати його гармонію.

​Марк сидів по той бік стіни. Він слухав її через студійний монітор і відчував її лють. Він чув її прискорене дихання, що було майже інтимно, і його обличчя розпливлося в посмішці. «Так, Мишко. Ненавидь мене. Гра на ненависті — ось ключ», — прошепотів він, зачарований її нестримністю.

​Коли музика закінчилася, запанувала ідеальна тиша. Софія, спітніла і виснажена, не могла поворухнутися.

​Раптом у навушниках пролунав його голос. Він був тихий, низький, злегка оксамитовий, з привабливою хрипотою, яка не відповідала його нахабній особистості. Він був настільки близький, ніби він стояв у її кімнаті. Це був шок. Її тіло інстинктивно відреагувало на цей чуттєвий тембр, хоча розум одразу ж збунтувався.

​«Софіє, це було... жахливо».

​Серце Софії пропустило удар. Її обличчя палало від образи.

​«Твої пасажі були геніальними, але ти грала як поранений звір. Це не музика, це скарга. Я не заплатив тобі $2000 за скаргу. Ти можеш краще. Перепиши, але цього разу не намагайся мене вбити. Просто грай».

​Вона схопила мікрофон. «Ти зарозумілий, бездушний...»

​«Закінчуй, — перервав він її, і цього разу його голос прозвучав із ноткою глузливої розваги, — і працюй. Я чекаю на музику, а не на твої істерики. Ти занадто цікава, щоб бути посередністю». Голос зник.

​Софія відкинула навушники. Її ненависть досягла точки кипіння, але до неї домішувалося небезпечне захоплення його голосом. Цей голос був чуттєвим, він не відповідав його «сміттю» і створював дисонанс, який посилював її злість. Вона ненавиділа його, але знала, що не може ігнорувати цей оксамитовий тембр, який тепер став частиною її свідомості.

​«Цікава? Я тобі покажу, хто тут цікавий, Марку», — прошепотіла вона в порожню кімнату. Вона не ляже спати, поки не створить щось, що змусить його замовкнути. Вона зіграє з такою ідеальною, холодною майстерністю, що його електронна мішура просто зблідне.

​І вона знову взяла скрипку, її ненависть стала її паливом, а його оксамитовий голос — небезпечним викликом, що лунав у її вухах.