Музейник

Поміж стін військового історичного музею поволі летіла напівпрозора сутність. Від певного часу це місце стало для обрисів примарного чоловіка справжнім домом. У час, коли більшість городян поринає до обіймів сну - його варта лише розпочинається.

Музейник - дух колишнього працівника знакової будівлі пам'яті, що після смерті віднайшов спокій поміж десятків експонатів зброї, аналог однієї з яких свого часу забрав його власне життя. 

За останні роки у залі із сучасними експонатами суттєво додалося предметів. На манекені військового добре знайомий бронежилет, і каска, що попри доволі пристойний рівень броні не завжди рятують свого власника. Трохи далі, спочиваючи під зачиненою вітриною з броньованого скла завмерли експонати стрілецької зброї.

Жовто-блакитні стяги над головою викликають почуття гордості, втім ця частина музею зазвичай навіює сум.

— Кажуть, що всі ми відпочинемо на тому світі, але схоже це не про тебе, — почувся чоловічий голос.

Наглядач музею на прізвисько Дід - єдиний кому дозволено бачити привида допоки він набуде людської подоби. Для нього ці стіни також стали домом, а допомога Музейникові таємною роботою.

— Зло не знає відпочинку, Діду. Тож коли пропонуєш відпочивати мені? — спокійно відповів Музейник спинившись навпроти вертикальної скляної вітрини.

За прозорим склом у всій своїй величі стояв високий манекен. На могутньому торсі завмерла довга лляна сорочка, що ховалася під щільно заплетеною кольчугою підперезаною шкіряним поясом. Сірі штани охайно заправлені у високі чоботи. Міцні плечі вкриває широкий, червоний плащ. 

Зосереджений погляд блакитних очей, що завмерли на восковому обличчі. Густий оселедець сивого волосся, та довгі вуса, що завершували образ невідомого героя доби козацтва.

— Все, як завжди, — озвався Дід. — Правила ти знаєш. Вбивати людей не можна, тож розраховуй силу. З першими ранковими променями маєш повернутись до кабінету музею. Зброю та вбрання повертаємо на законне місце.

— Знаю, друже не перший рік, — відказав Музейник в очікуванні майбутнього дійства.

— Згідно зі статутом зобов'язаний нагадати, — виправдався старий, поспіхом відчиняючи скляну вітрину.

Силует привида на мить засліпив Діда яскравим блакитним сяйвом, розчиняючись у тілі манекена. Очі козацького воїна сповнились життям, а тіло відгукнулось обережними рухами.

За кілька секунд, Музейник у своїй новій подобі зробив крок, зупинившись навпроти Діда готуючись слухати.

— Розкажи мені, що ти бачив у своїх снах? — опановуючи тіло, яке остаточно набуло людської подоби виголосив Музейник.

Старий швидко схопився за скроні, примружуючи очі.

— Сьогодні це парк, — розпочав Дід. — Троє людей. Один світлий - двоє інших лихі. В одного з них зброя, стережись його!

— Продовжуй! — мовив співрозмовник.

— Чотирилапий. Він у воді. Часу буде небагато, тож готуйся плавати, — відказав Дід.

— Це все? — поспіхом запитав Музейник.

— Ні, — Дід проковтнув слину, ще сильніше замруживши очі. — Я бачу дим, багато диму. І вогонь. Лише дим, лише вогонь. Силуети людей. Облич не бачу. Лише дим, лише вогонь!

— Годі! — Музейник схопив чолов'ягу за руку, аби підступна мара видіння остаточно відпустила його.

— Будь обережний синку, — намагаючись поновити дихання мовив Дід, рушаючи до виходу з музею, аби вимкнути сигналізацію.

— Припиняй вовтузитись зі своєю бляшанкою і краще відпочинь. За роки праці ти заслуговуєш, аби придбати щось, що не потребує щоденного ремонту, — звернувся до старого Музейник.

— Вона ще трохи поїздить, — усміхнувся Дід, наостанок перехрестивши чоловіка.

Постать козака, що озброїлась списом, квапливо залишила стіни музею. Він міг би перекласти спокій городян на плечі тутешньої поліції, але з настанням сутінок на вулицях можна зустріти не лише представників людських злочинців. 

Музейник поспіхом рушив до парку. Якщо двері музею дозволили йому самотужки залишити приміщення, отже майбутня локація розташовується у рідному місті, а набута здатність долати відстані у рази швидше за пересічну людину завжди допомагає зберегти дорогоцінний час. 

Діставшись заповітного перехрестя, постать козака звернула до найближчого міського парку, занурюючись до хитросплетіння стежок.

Молодий чоловік, що несподівано вигулькнув з густих кущів виглядав розгубленим. Здається, він ховався від когось і вочевидь щось, цієї нічної пори змусило його шукати прихистку у міських хащах. 

— Ти не сховаєшся! — просичав незнайомий голос.

Хоча Музейник і знаходився по віддаль від живої, огорожі крізь яку вистрибнув молодик, він чудово бачив, й чув усе, що наразі відбувалося під тім'яним світлом ліхтаря.

Двоє високих чоловіків у класичних чорних костюмах та лакованих туфлях, мали бліді обличчя й впевнено крокували до хлопця. Зокрема саме для таких випадків, Музейник тут. Цей лихий тандем не має на меті грабунок. Їхня ціль - здобич.

Один із чоловіків у чорному швидко скоротив дистанцію, й міцно вхопив за барки закляклого від страху бідолаху. Інший, своєю чергою зупинився поряд з озером і жадібно втягнув у себе повітря.

— Я відчуваю! — просичав незнайомець. — Виходь із тіні! Не ховайся! Щось маю для тебе!

Після цих слів, химерний чоловік показово вихопив з внутрішньої кишені фрака довгий стилет.

Музейник впевнено рушив вперед, зупиняючись навпроти дивного незнайомця.

— Владою наданою мені Вищими, — розпочав Музейник стискаючи у міцній правиці спис. — На правах захисника міста, сьогодні я виступаю у ролі судді й ката!

Вздовж озерного берега прокотився гучний сміх чоловіка у чорному фраку.

— Влада? Що ти знаєш про владу, скалічена душа у людській подобі?! Єдине, що у твоїй владі - це тимчасове, вкрадене тіло, якого ти зараз лишишся!

Незнайомець вискалився у загрозливій посмішці білих ікол, і щодуху гайнув до Музейника. 

Гостре лезо стилета завмерло у кількох сантиметрах від горла козака, втім у цій дуелі, славетний воїн минулого виявився спритнішим. За мить до удару, Музейник швидко випростував держак списа вперед, спостерігаючи, як нині очі лиходія поволі згасають. Срібне навершя пронизало лихе серце упиря, змусивши останнього впасти на коліна.