Музей-inferno

Музей-inferno

З верхівок дерев давно опустилися на землю сутінки, і вже не було видно тіней листя, та все ж чувся його проймаючий шелест. Безмовну тишу порушував далекий зойк гойдалки – хто гуляє в цей пізній час? Приємний літній вітерець здмухував з лавок висохлий піт людей, які, переживши спекотний день, спали міцно й безтурботно. Раптом двері одного з під’їздів пронизливо скрипнули і з них – точно зозуля з настінного годинника! – вилетіла молода дівчина. Бодай би один ліхтар горів – можна було б узріти на її обличчі вираз німого жаху й нічого більш. Чорні очі вперто шукали в темряві знайомі обриси і хоча б якийсь прихисток для блідого тіла, та попереду були лише сміттєві баки й паркан за ним. Вона різко звернула вбік і почала бігти вздовж будинку, оминаючи неосвітлені підступи до під’їздів, аж доки не опинилася на його розі й чимдуж не зіштовхнулася з чоловіком. Навіть не глянула на нього – тільки нахилилася й підняла свій шльопанець, що відлетів кудись убік, і чкурнула далі. «Аліно?», – пролунало ззаду, коли вона була вже за кільканадцять кроків від нього. Почувши своє ім’я, напружилась, та голос був їй добре знайомий і чомусь асоціювався з безпекою. Дівчина повернула голову назад і побачила у світлі місяця зсутулену постать міцно збудованого чоловіка в окулярах і з акуратно підрізаною борідкою, якому важко було дати більше сорока років. «Вікторе Степановичу?..» – здивувалась вона.    

В цей час додому з роботи повертався Юра. Він тричі намагався додзвонитися Аліні, та безрезультатно. Міг доїхати трамваєм, як зазвичай, та цього разу вирішив пройтися пішки, надавши перевагу самоті. Йому давно потрібно було просто спокійно подумати про все, що тривожило останніми місяцями, втім бракувало часу. Сварка з мамою, неприємності на навчанні, проблеми зі здоров’ям близької людини – він хотів, щоб усі ці негаразди зникли з його життя раз і назавжди, але вирішення він побачив лише одне: порвати з Аліною. Така думка прийшла до нього миттєво і вперше за весь час. До цього він був готовий відстоювати свою позицію, йдучи до кінця, та надто багато відповідальності відчував на собі тепер. Хлопець уже не розумів, чи справді може бути відданий людині, яка ще недавно для нього була всім.

Квартиру, до якої він направлявся, вони удвох винайняли поблизу вінницького муніципального ринку на початку весни. Чого це йому коштувало! Єдиний син у сім’ї, він жив на широку ногу в чималому будинку. Що не день, то пари, які завжди можна прогуляти, бо запобіглива й дуже зацікавлена в хлопцеві мама одногрупниці вчасно зробить довідку; пиво з друзяками, які зрозуміють його, як ніхто інший; дівчата, що йому точно не відмовлять: такий він красень, а головне – харизматичний (чи, може, просто – сноб?). Як попів кіт на печі, Юра ні про що не турбувався, адже все в його житті було вирішуване. Аж ось з’явилася вона – мов чорна кішка, що перебігла йому дорогу, прирікши на невдачу. Аліна… Одне її ім’я говорило, що ця дівчина інша, чужа. Вона не вирізнялася з-поміж решти дівчат вродою, та щось у ній таки врізалося йому в пам’ять за першої зустрічі. Та найбільше привабила її непоступливість і не так зверхність, як ледь помітний, навіть поблажливий натяк: я таких, як ти, розкушую на раз. Розкусила. І згодом, сама не збагнувши як, піймалася на живець. Хоч би як картала себе за це, та нічого вдіяти не могла: кохання.  

Все відбулося швидко. Юра вперше в житті захотів серйозних стосунків, тож всіляко намагався відповідати статусу самостійного й перспективного чоловіка, за яким носа підтирати не потрібно. Спочатку довелося знайти роботу, щоб назбирати трохи на оренду квартири, – друг запропонував піти з ним на автомийку. Матір дізналася про нове захоплення хлопця і впала в паніку: мовляв, схаменися, Юрчику, тобі довчитися ще трохи, а там – закордон і великі гроші, знайдеш ще купу дівчат, і кращих! Та син геть збожеволів: розсварився з нею, з’їхав на квартиру, відмовився від подачок батьків, плюнув на навчання – невдячний. Жінка люто зненавиділа Аліну і весь час шукала нагоду, щоб це продемонструвати.

Коли ж вона не навідувалася до молодої пари і не набридала дзвінками, вони жили як Кейт Міддлтон і принц Вільям, але без папарацці, багатств, узаконеного шлюбу й дітлахів. Та чи буває у сімейному житті все безхмарно? Проблеми з’явилися, коли дівчині почали ввижатися дивні речі, й вона, намагаючись знайти прихисток і розуміння в Юри, поділилася з ним цими тривогами.

– Юрчику, ти не знаєш наших сусідів?

– Ні, навіщо мені їх знати?

– Я вже не вперше, приходячи вдень з пар, чую, як хтось мукає десь. Може, глухонімі?

– А що нам до сусідів? Хай хоч пердять на своїй території, аби нам не смерділо.

– Я ж серйозно! Мені здається, що то ніби знизу доносяться звуки. А там же підвал! Мені стає моторошно, коли я думаю, що там хтось мукає, при чому доволі гучно.

– Ха, маячня якась. Я спати, бо стільки тачок перемили сьогодні…

Аліні стало соромно за те, що вона переймається такими незначними речами. А якщо Юра подумає, що їй просто немає чим себе зайняти? Вирішила викинути все з голови й більше не фантазувати. «Я надто багато буваю вдома – так і збожеволіти можна», – раптово прийшла до неї думка, тож дівчина вирішила зосередитись на хобі. Відтоді все більше часу проводила на природі, фотографуючи, а вдома обробляла світлини, надягаючи навушники й вмикаючи на повну гучність важку музику.   

Та лякаючі звуки не припинялися, й вона на них мимоволі наражалася. Одного разу Аліна й Юра відкривали вхідні двері, і в цей час з сусідньої квартири вийшов чоловік. Дівчина оживилася:

– Доброго дня! Ви, мабуть, чули дивні звуки з підвалу?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше