Одкровення в темряві

Ніка тільки-но хотіла сказати якусь уїдливу репліку, як в телефоні заволала сирена.

«Повітряна тривога – пройдуть, будь ласка, в укриття» - сказав спокійний чоловічий голос, і через секунду сирена волала вже по всьому місту.

- Ненавиджу, - процідила крізь зуби й пришвидшила крок. Муз нічого не сказав – вони з Нікою були одним цілим, то ж і без зайвих слів відчував усе, що жевріє всередині. До під’їзду майже влетіла – на щастя світло було, то ж скористалася ліфтом. Знала, що може застрягнути, але вирішила ризикнути – оперативні канали говорили про пуск ракет, то ж швидкість пересування мала значення.

Звук сирен давно стих, але від цього не ставало спокійніше – щоразу, вже понад десять місяців, вони наче вперше змушували все всередині скручуватися від страху. Тваринного й такого, що не піддавався логіці й вмовлянням.

Лязкіт металевих дверей був сильним й чомусь неочікуваним. Як і зникнення світла  тієї ж миті. На її поверсі нічому було світити ззовні – ліхтарі лишилися далеко внизу, а зоряне небо затягли тяжкі зимові хмари. Мить дівчина простояла в темряві, наче вперше не знаючи що робити, а потім стягла з себе шапку, розстібнула куртку й сіла на підлогу, спершись спиною об холодну стіну.

Дідько! Ця доба була насправді чарівною! І справа не лише в Музі, а й в тій казці, яка оточувала її ввечері. Наче рік тому. Наче в минулому житті. І ось знову!

Дівчина підтягла до себе коліна й сперлася на них лобом – тепер всі неймовірні події, що відбувалися з нею кілька годин тому, здавалися чудовим сном. Перший вибух прозвучав зовсім скоро – глухий, далекий і трошки задовгий. ППО. Тепер вона вміє його виділяти його з-поміж інших. Будинок ледь помітно здригнувся, але страху не було – лише заціпеніння.

Коли крила огорнули її, немов обіймаючи, всередині раптом стало тепло – ні, не спокійно, але приємно зігрівала думка, що вона не сама. Проте не лише крила торкалися її тіла – Муз непомітно сів поруч та пригорнув до себе, зігріваючи власним теплом. Він знову був у футболці.

- А хочеш я надихну тебе на якийсь крутий мемуар? Ти напишеш про те, що пережила за ці місяці, - тихо прошепотів, відвертаючи думки від сигналізації машини, що волала поруч.

- Не хочу, - легко хитнула головою.

- Тоді, може, один з героїв буде військовим? Розкажемо про нього, як його чекала маленька донечка вдома, а побратими розповідали смішні байки, хоча щодня дивилися в очі смерті? Чи ні – про молодого хлопчину, який…

- Не хочу, Музе. Точніше, не можу.

- Я допоможу, - пообіцяв він, але Ніка спробувала пояснити:

- Ні, я не про те, - власний голос звучав глухо. – Просто всі вони – сміливці, відважні герої. Не персонажі сумнівних історій, а реальні люди. Мені здається, що згадавши їх, я просто спаплюжу їхнє ім’я, використаю заборонену тему задля того, щоб хайпанути. Я не хочу так. Мені соромно.

Муз мовчав, більше не говорячи ні слова. Тільки міцніше притискав щоразу, як ставало занадто голосно, щоб лишатися спокійною. Дивно, але цього разу організм забув про адреналін, який мав би закинути в кров, бо, так і не дочекавшись відбою тривоги, вона заснула. В надійних обіймах свого натхненника було так тепло й комфортно, а рівний стукіт його серця неочікувано заколисував, то ж скоро Ніка просто не могла опиратися втомі.

- Увага, відбій повітряної тривоги, - втомлено, неначе і його вже кляті сусіди дістали, констатував голос в телефоні. Муз скинув голову й подивився в ледь помітне світло далі в коридорі й глянув на Ніку. Вона вигорає, як і всі навколо, тільки не хоче цього визнавати. Ніхто не хоче, хоча й розуміють – зараз такий стан у всіх – тут нема чого соромитися. Ось і для неї довелося навіть застосувати безцінний порошок, що випросив у Піщаної людини. Він той ще скнара! Чи, думали, то просто так про нього серіал зняли? То все зв’язки довелося пустити в дію! Ну то нічого – хоч поспить, відпочине манюнька.

Обережно вклавши Ніку на підлогу, Муз підвівся й пішов вглиб квартири – шукати ковдру й подушку. Можна було б без проблем перенести її на ліжко, але хто зна, чи будуть ще вночі тривоги? А тут як-не-як дві стіни. На додачу до того, що шукав, притягнув ще й цупкий плед, який і розгорнув на підлозі. Все ж краще, ніж просто так спати. Поки перекладав, вона навіть бровою не повела – втомилася за день, та й вночі ж майже не спала з цими знайомствами.

До речі, Муз дійсно зрадів, почувши бажання Ніки, хоча й до останнього не вірив, що так буде. Ну хто ж чув про таке, щоб музи ставали видимими?! А він ось став, хоча й розумів, що ненадовго. Сподівався лише, що на завтра магії вистачить – в нього така класна ідея є! Залишилося зовсім мало – надихнути Ніку на цю історію, щоб вона відчула справжнє нестримне натхнення, яке змушує писати, аж поки в очах не темніє від втоми.

Але потім…  Потім серце калатає від радості й хвилювання, що нарешті створив фантастичну річ.

Вона зможе написати таку історію – тут сумнівів немає. Якби ще трошки впевненості у власних  силах – ціни б їй не було. А в іншому… В іншому все просто. Його місія – врятувати її з темної безодні, бо лише тоді вона зможе допомогти й усім іншим. Якщо її книги хоч на годину змушують людей забути про смуток – її робота вже не марна.