Гостя на порозі

- Ірка?! Ти тут яким вітром?! – отетеріло запитала дівчина, марно намагаючись прикрити Муза своїм не надто міцним тілом.

- Отак! Годуєш її, ночей не досипаєш, переживаєш, а вона отаке чудить! – розмотуючи шарф, що в -надцять шарів огортав тонку шию сестри, пробурмотіла гостя. – І взагалі, - обхопила губами тонку дитячу дудку й щосили подула в неї, змушуючи целофановий «язичок» розгорнутися: - З новим роком! – заволала на всю міць легень.

- Дякую! – ледь не сповзла по стінці Ніка, розуміючи, що незручних пояснень не уникнути. – То ти що тут робиш? – голос безбожно тремтів, але яка вже, на фіг, різниця?

-  А як інакше? Гадаєш, я твого «хворого» голосу не впізнаю? – останні слова сказала, навмисно кашляючи в кулак і хриплячи, наче придушений лебідь. – Подивилася графіки відключень, щоб пішки не пертися на твій «краєвидний» поверх і прилетіла. Бо ж так і просидиш весь день в піжамі й з серіалами.

- Кігурумі, - автоматично виправила Ніка сестру, все ще не розуміючи, чого та стійко тримається й не питає нічого про Муза. А той, зараза, посміхався на всі 32. Здогадки з’явилися тоді, коли нахаба вмостився точнісінько навпроти Ірки й сперся підборіддям на зчеплені в замок руки, котрі поставив на стільницю. Ще й почав шалено кліпати, наче навмисно намагаючись привернути увагу дівчини.

- О, салатик. А я цього разу облінилася – замовили суші з Максом, та все, - зізналася вона, й по-хазяйськи схопила виделку. Наминати почала з такою швидкістю, ніби не їла не з минулого, а з позаминулого року.

- Тобі компотику налити? – запропонувала Ніка, бажаючи знайти бодай якийсь привід усамітнитися.

- Угу, - не відкриваючи рота поважно погодилася Іра. Ніколи було задарма щелепою клацати – наїдки чекали на поглинання.

- Я зараз, - кивнула, й, діставши з полиці кухоль, кинулася на балкон за компотом.

- І що ти хотіла мені сказати? – варто було переступити поріг, як Муз опинився поруч. Наче там завжди і стовбичив. Ще й так ліниво спирався на одвірок, що захотілося його тріснути. Ага, тим самим кухлем. Але шкода – іншого такого вже не знайде – сімейна реліквія.

- Ти знав, да?!

- Що саме? Що я – твій персональний натхненник, то ж окрім тебе мене жодна людина не побачить?

- Да! – визвірилася Ніка.

- Гадки не мав, - чесно-пречесно зізнався той.

- Я тебе зараз з вікна спущу! Крильця твої перевіримо! Заразом пір’ячко повискубую, щоб хоч якийсь гарант творчості лишився мені. От створю собі цілий креативний відділ, тоді подивимося!

- Рибо моя, таких як я більше немає, - закотив він очі.

-  Звісно немає! Фіг хто переживе існування двох таких зараз!

- Хм, а це думка, - почесав він підборіддя, наче дійсно думаючи про те, щоб створити власну копію.

- Мовчи, просто мовчи, - ткнула в нього вказівним пальцем.

- Ніко-о-о-о-о – заголосила сестра, - я компотика хочу! Ти що там вариш його?

- Та розлила просто, он витирати довелося, - збрехала, наливаючи з каструлі рубіновий напій.

Слово за слово, і Ніка вже не зчулася, як її витягли на вулицю.

- Ну дивись же як гарно! – розсміялася сестра, піднімаючи руки до гори та ловлячи сніжинки на долоні. Місто вже поринуло в сутінки, і на землю, даруючи справжню зимову казку, почав падати легкий пухнастий сніг.

- Ага, - щільніше закуталася в шарф дівчина. Їй і вдома було непогано. Он Муз розумний – лишився в теплі й сухості, з кавою й печивом.

- Та ну, Нікусько, не будь такою кислою! Сьогодні ж свято! – схопила її за руки Іра та потягла за собою, змущуючи кружитися, наче малі діти.

- Відпусти, скільки нам років? – неохоче спробувала витягти руку з міцного хвату, але марно.

- Скільки б не було – всі наші, - сміялася у відповідь вона, і пришвидшувала темп.

- Ну відпусти ж, в мене вже у голові паморочиться, - не могла стримати посмішки Ніка, а згодом і сама почала сміятися.

- Як скажеш, - на диво слухняно погодилася Іра. Не даремно відчувала підступ – секунда, і обидві дівчини вже полетіли у величезні білосніжні кучугури.

- Дурне дівчисько, - крізь сміх винесла вирок Ніка, відтягуючи шапку з очей.

- Від такої ж чую! – показала язика Ірка.

- Ах ти ж!... – Ніка схопилася на ноги й нетвердою ходою попрямувала до сестри. Тільки нема дурних – та й сама піднялася й почала тікати в сторону парку.

Менш за все сьогодні Ніка хотіла висовувати носа на вулицю – їй і вдома самій (точніше з Музом) було добре й затишно. Настрою не було від слова «зовсім». Але тут, надворі, серед пухнастої заметілі, в яку перетворився легкий снігопад, серед яскравих гірлянд та малечі, що з криками спускалася з гірки, було добре. Вона наздоганяла сестру, вже й на пам’ятаючи навіщо, та зупинялася лише для того, щоб зліпити якнайбільший сніжок і жбурнути його у вертляву дупцю. Ірка не лише майстерно тікала, а й прицільно відстрелювалася.

- І це все, на що ти зда… - крикнула вона на все горло, і в ту ж секунду отримала по мармизі холодною кулькою. Що характерно – не від сестри. Дівчата почали навсібіч оглядатися, але народу було занадто багато, щоб знайти винуватця.