Незнайомець у квартирі

- …в голові запаморочилося, і Анфіса відчула, як тіло почало падати кудись. Здавалося, воно летить в прірву… Та ні, прірва - то якось не те… Може взагалі земля б наближалася? Ні, не земля – хоча б підлога.

Ніка труснула головою, прибираючи незрозуміле лоскотання біля вуха.

- Відчепись – дай поспати. І взагалі – не хочу зараз про це – краще подумаю, як вони тікатимуть від зловмисника.

 - Добре, мені теж подобається цей момент, - мрійливо зітхнув чоловічий голос.

- Ага… - протягнула Ніка, розслабляючись. Аж раптом зрозуміла, що щось не так і різко сіла, скидаючи з себе ковдру. - Ти хто? – відповзла якомога далі. Хоча де там – її диван був не настільки великим, щоб було де взяти «розгін»!

- Муз, - лаконічно кивнув чоловік, і вмостився зручніше, підтягнувши коліна майже до грудей.

- Муж? – ще більше прифігіла, не розуміючи, де встигла так наклюкатися, що не згадала ані самого незнайомця, ані їхнього весілля.

- Му-у-у-у-уз, - закотив очі він. – Ти, звісно, прибацана, але мені то воно на хіба здалося? Не одружувався, й одружуватися не збираюся, - образився незнайомець.

- Не дуже-то й хотілося, - гордо підняла свій носик і натягла ковдру під саме підборіддя. Взагалі-то обіднєнько, що її навіть невідомі домашні маніяки заміж не кличуть.

- Образилася? – раптом став дуже чуйним незнайомець. І щось в його погляді стало таке, що…. – О ні! Стоп! Це незапланована акція! – раптом крикнув він, смішно виставляючи вказівний палець, наче намагаючись зупинити чи то дівчину, чи хід її думок. - Ти ще з минулим романом не закінчила, дедлайн на оповідання стікає вже через три дні, а про блокноти з сюжетами, що чекають свого часу я взагалі мовчу! – скочив на ноги та незадоволено засопів. - То ж навіть не думай про оці всі рожеві шмарклі, де «холодний мачо раптом закохується у ніжну діву й лише з нею…», - удав, що зараз виблює, після чого повернувся до Ніки: - Ну ти ж не така… Нехай всякі там Страсні та Єльські пишуть про таку заїждженість. Ти б ще туди незаплановану вагітність приплела та фіктивний шлюб.

- Хм, а це ідея, - поповзла до тумбочки з черговим блокнотом, але раптом відчула, як хтось схопив за ногу й потягнув назад.

- Фу! Поганий автор, поганий! Фу так писати! – наче собаці почав віддавати команди Муз.

- Та йди ти в дупу! Відпусти! Ну забуду ж! – почала вибрикуватися, але паршивець міцно тримав.

- Так я того й хочу! Ну ось навіщо воно тобі? Давай зараз подумаємо разом, щось цікавеньке вигадаємо.

На мить завмерла від його слів. Якийсь неправильний маніяк їй попався. Може він з дурки втік?

- Повтори-но ще раз, як тебе звуть? – перепитала, лежачи на животі й про всяк випадок оглядаючи чоловіка. А ну як доведеться фоторобот робити? Високий, худорлявий, з русявою густою шевелюрою та легкою неголеністю. Капець! Немов прямо від барбера до неї в ліжко скочив! Може через це вона й не панікує? Хоч не аби який задрипанець вбивати (ґвалтувати, мордувати?) прийшов.

- Муз. Але це не зовсім ім’я, а, скоріш… А фіг його знає, що це – посада, покликання, сутність… Щось з цього обирай, і я не ображуся, - махнув рукою, наче надаючи дозвіл.

- А, зрозуміло, - тепер конче захотілося взяти до рук телефон і покликати в гості добрих дядів-санітарів. Причому поки не для себе (ключове – «поки»).

- Ніко, ну годі! Ти ж сама фентезі полюбляєш і пишеш, чи тобі не вірити у всякі дива? – нарешті відпустив її ногу цей нахаба.

- То різні речі, - скривила носик і підтягла ногу до себе. - Я і про драконів з перевертнями писала, але щось ні луски, ні шерсті на тобі не бачу.

- Ну, по-перше, ті дракони, про яких ти писала, нічого спільного з лускою теж не мали. А, по-друге, - він клацнув пальцями, й, збиваючи улюблені статуетки з полиці, за спиною чоловіка розкрилися крила.

- Обережно! – схопилася на ноги й пробіглася диваном, намагаючись врятувати безцінний декор.

- Боже, і ця людина ще колись писала про те, що від здивування діви втрачали свідомість, - скептично пробубонів.

- Це ж Катька з Таїланду привезла, - пояснила, погладжуючи хрін-зна-якого-бога-письменництва. Потім, ніби зрозумівши, що щось в кімнаті таки змінилося, подивилася на крила – Ой, а вони справжні? – обережно торкнулася пір’я й потягла за кінчик, намагаючись відчути, чи міцно тримається.

- Якщо ти про те, чи можу я на них літати, то ні – хіба що плавно ширяти, - не заважаючи їй вивчати незвичний об’єкт, сказав Муз. – А якщо тебе цікавить, чи відчуваю я їх, то… Боляче! – гиркнув, швидко ховаючи крила.

- Вибач, - удала, що взагалі й не думала виривати пір’їну – вона сама у руки скочила й видралася.

- Знаю я твоє «вибачте», незадоволено повів плечима. Мить, і крил вже немає.

- То ти справжній муз?

- А є сумніви?

- Взагалі-то є, - прискіпливо оглянула. – Музи вони ж наче гречанки, ніжні, тендітні, та й взагалі, - ніяково прокашлялася: - дівчата.

- Ти ж сама постійно казала, що в тебе муз, а не муза, - передражнив нахаба.

- Та я думала, то так… Для привернення уваги.