Про що мріє письменник?

Ніка передала кілька монет за проїзд та пройшла далі у салон маршрутки. Взимку рано темнішало, але місто здавалося все ще яскравим. Хоча ні, яке світло – блекаут на дворі. На щастя, лише частковий – лише в її районі. В «любих» сусідів знову загострення, чорти б їх побрали…А яскраві вогні – то фари машин на дорозі.  

Жити в такому темпі, коли ледь не на кавовій гущі складаєш плани на наступний день стало звичним явищем, але дівчина не жалілася – звикла. Зате починала радіти дрібничкам – теплому душу, тому, що встигла купити продукти в магазині до тривоги, та що нарешті мороз перестає бути таким кусючим. Останнє особливо хвилювало, адже то в неї, щасливиці, є тепла ковдра та ліжечко, а хлопцям значно гірше. Для багатьох з них і запалення легень – вже неприємна, але звична хвороба.

Нещодавно давній друг Андрій вийшов на зв'язок. Жалівся, що втомився кашляти, але лікуватися вперто відмовлявся – немає часу їхати кудись через такі дрібниці. Та і як він кине хлопців?

В такі моменти Ніка закусувала до болю палець, щоб не чув, як починає плакати. Понад усе хотіла б, щоб все стало так, як рік тому, й він опинився поруч. Всі вони – живі, й ті, хто назавжди став до лав небесного війська. Але не можна. Не можна розкисати й показувати, що сумуєш. Навпаки – бодай в цьому вона має бути для нього підтримкою і подихом мирного життя, на яке ще є надія.

Інколи доводилося ледь не силою витягати себе з цього апатичного стану, коли не хотілося нічого, то ж шукала будь-які способи, щоб втекти від реальності. Її особистою зоною комфорту стало письменництво.

Раніше писала для себе, радіючи кожному коментарю, але після 24 лютого раптом зрозуміла, що більше не може. Та й кому вони потрібні – її дурнуваті любовні романи чи ще дурнуватіше фентезі? «Залила» все що було, на сайт, і забула (точніше - забила) на все. Хай там як, а лишати героїв на роздоріжжі було соромно.

Довгий час було тихо – спала вона, спав муз, спали читачі. Всі ніби впали в транс, з якого ніяк не могли вийти.

Аж раптом чергове сповіщення про коментар. Не вірячи власним очам, Ніка почала читати тоді, й ніби прокинулася – їй дякували й називали книжки рятівними. Для когось її дурнуваті історії стали містком в інше життя! Так, лише ненадовго, але все ж! 

Тоді ще подумала, що це, певно, дуже дивно, але чому б не допомагати людям хоча б цим? Не всі втратили житло й рідних, але величезні діри в грудях лишилися майже в кожного.

Спершу писати було важко, але муз не підводив – справно підкидав нові слова, ідеї та сюжети. З часом почала помічати, що ця терапія потрібна була не лише читачам, а і їй. Розум змушений був вирішувати нові задачки, зв’язувати логічні ланцюжки життя героїв та продумувати діалоги.

Ось і зараз вдивлялася у відблиски світла в калюжах з роз’їждженого снігу й мізкувала над тим, що ж має стати поштовхом для подальших дій її героїні. Найсмішніше те, що Ніка точно знала, що відбуватиметься далі аж до самого закінчення! Відчувала, продумувала найдрібніші деталі й навіть знала, що напише в епілозі (бо куди ж без нього?!). Але як зв’язати оте все з вже написаним не знала. Почала навіть писати продовження, «перескочивши» відповідальний момент, але… Не йшло.

Чи то настрій був не той, чи на роботі з річними підсумками замахали, чи просто муз лінувався, але історія завмерла. Хоча, чого вже казати – навіть настрою святкового не було, хоча календар, між іншим, вже показував 30 грудня! Цього року начхала на все та збрехала, що захворіла й сидітиме вдома сама – йти кудись та казати «нехай все погане лишиться в минулому році» не хотілося до нудоти. Бажання, щоб так сталося було, а от віри вже не вистачало. Хоча, якщо станеться, як у тому анекдоті про золоту рибку й «заливай»…

Ніка посміхнулася власним думкам й вийшла. Ліфт знову не працював, то ж на рідний (хай їм грець, тим краєвидам!) 22 поверх підіймалася пішки з твердими намірами нікуди не виходити аж до другого січня. А що – продукти мали привезти через кілька годин, тварин, яких треба вигулювати, не було, та й новеньке кігурумі вже чекає!

За буденними клопотами час минув швидко, то ж не зчулася, як настала глуха ніч. Не втрималася, та все ж зробила собі кілька смачненьких плюшок на завтра, та з чистою совістю пішла спати. Напевно, тієї ночі Ніка відіспалася за весь сповнений турбот та безсонних діб рік. Бо ж прокинулася ледь не опівдні.

«Сьогодні лише ощадне використання енергії», - вирішила, й перевернулася на інший бік. Коли хтось телефонував – старанно удавала, що прихворіла й нічого в житті не хоче окрім сну. Хоча, власне так воно й було – бажання займатися чимось геть не було. Навіть на ноут поглядала якось скоса. Хоча в інші дні мріяла про те, щоб знайшлася хоча б годинка, коли можна пописати. В тиші. На самоті. Коли не буде постійних дзвінків з проханням «дещо швиденько перевірити».

«От де той муз, коли він так потрібен?» - подумки обурилася. Все ж згодом внутрішній трудоголік переміг, і сіла працювати. Почала писати з основної частини, де Анфіса саме зайшла до свого офісу й переглядала документи, але йшло не надто добре. Складалося враження, що сьогодні й муз не в настрої – то одне хотів, то інше, то ж видаляла один нещасний абзац п’ять разів.

«Та ну його!» - вирішила, ображено відвернувшись від екрана. Посопіла, посиділа, і згадала, що варто привітати читачів зі святами. От тут душа розійшлася на повну! І побажання писала, і в коханні зізнавалася, і божилася, що подарує багато-багато нових цікавих історій в новому році, і навіть згадала, що десь сховалися кілька промокодів на історії, які, звісно ж, одразу кинула в текст.