10. Це — скарб!

— Ну як, Святославчику? — коли пацанка закінчила співати, баба Зіна одразу заплескала в долоні, із захватом поглядаючи на онуку, яка у творчому пориві підхопилася з місця, здавалося, геть забувши про зламану ногу.

В іншій ситуації Божинський обірвав цю надмірну фамільярність, але зараз навіть уваги не звернув. Стояв і переварював кожне слово безглуздої попсової пісеньки, що прозвучало з вуст пацан… Хоча ні, у ці миті язик не повертався назвати її пацанкою. Співаючи банальну композицію дівчисько розквітало. Її обличчя сяяло, а чоловік конкретно так підвисав, геть не розуміючи, як реагувати: сміятися чи… плакати?

Він, звісно, приїхав сюди, щоби виколупати із дівчинки на прізвище Добридень щось схоже на талант, або навіки розпрощатися із нею, але подібного результату не очікував. Тим більше не уявляв, що композиція, яку терпіти не міг усією душею, здатна звучати так… по-іншому. По правді, продюсер уперше в житті чув дурнувату Вовчицю в аранжуванні вокальною перкусією та з фольклорними відтінками.

— Браво, Санька! — почувся чоловічий, явно нетверезий, крик заразом зі свистом з-за паркану. — Ти наша зірка! На біс!

Обернувшись на звук Святослав побачив того самого незнайомця, який підказав дорогу до дому Олександри, та ще одного алкаша. Повиснувши на дерев’яному штахетнику, наче мавпочки, п’янички розмахували руками та викрикували хвалебні оди дівчиську.

— Ану брись звідси! Самогонки немає! — гримнула бабця, махнувши палицею. — Бо зараз як дам!

Схопивши каменюку біля ґанку старенька пошпудила в чоловіків. Ті швиденько ухилилися, але одразу почувся скрик, підтверджуючи, що в когось-таки попала.

— Ну, баб, Зін! Дайте концерт послухати! — долинуло жалісливе.

— Я сказала — геть звідси! — за паркан полетіла ще одна каменюка. — Узяли моду, жодного особистого життя!

— Ну як? — привертаючи до себе увагу поцікавилася Саня, зіщулившись та скануючи чоловіка доскіпливим поглядом. — Годна Вам, чи не дуже?

Божинському здалося, чи в інтонації дівчиська майнуло збентеження? До цього моменту не уявляв, що її ладне щось вибити з рівноваги та змусити нервуватися. Навіть коли лежала під машиною зі зламаною ногою, виглядала впевненішою в собі. Але, якщо відверто, Славку подобалося її сум’яття, тому не квапився відповідати. Саня драконила його майже два дні, тепер його черга доводити малу до сказу.

— А можеш ще щось… серйозніше? — похмуро перепитав, склавши руки на грудях та обпершись об ґанок. Хотілося почути її ще раз, щоби переконатися, що не примарилося.

— Побійся бога, Святославчику! — плеснула в долоні старенька. — Що може бути серйозніше Вовчиці?

— Ба, Вовчиця — то розспівування.

Олександра, пославши старенькій невдоволений погляд, закотила очі та, не дивлячись на чоловіка, почала голосом та губами вправно імітувати стукіт ударних, вокально аранжуючи вступ пісні. За ритмом одразу впізнавався відомий світовий хіт. Божинський подих затамував, коли дівчина затягнула українською пісню, яка в оригіналі звучала англійською.

Серйозна рок-композиція про проблеми із дитинства, біль та віру в себе із вуст дівчиська звучала… незвично. Продюсер ловив відвертий дисонанс між картинкою, котру бачив перед собою, та потужним голосом, який за допомогою тембральних та композиційних окрас створював дивовижний контраст. Але саме цей контраст робив виконання пісні запам’ятовувальною та потужною.

Олександра добре володіла власним голосом, передавала емоційні перепади та запальні рифи. Прикривши повіки повністю віддавалася мелодії, а голос линув, як гірський кришталь — гучно й мелодійно одночасно. І знову ті нотки народності в поєднанні з бітбоксом просто зривали чоловіку дах.

Божинський за роки в шоубізнесі всякого наслухався та надивився, але такий самобутній голос без будь-яких обробок зустрічав уперше. Готовий був розцілувати Саню, яка так вдало трапилася йому під колеса, та Уляну, котра наполягла прослухати дівчисько. Які там мурахи шкірою? Від співу малої Святослава розривало зсередини. Серце колошматило так, що ладне було вистрибнути, а пульс зашкалював. Навіть Мір’ям, яка свого часу підкорила його на довгі роки, і близько не стояла. Марія була талантом, але Олександра… це — скарб!

За секунди продюсер прокрутив у голові можливі варіанти, у якому напрямку просувати Саню, прикинувши, що хоронити талант за прохідною попсою гріх. Зараз байдуже, яким чином вона опинилася під його колесами. Якщо, дійсно, усе підлаштувала спеціально, це той випадок, коли варто хапати й не відпускати від себе ні на крок, щоби й цю хтось не втягнув з-під носа.

— Все! — доспівавши поставила крапку дівчина та зобразила уклін. Трішки перестаралася, бо секунди вистачило, щоби втратити рівновагу. Олександра гепнулася на землю, заволавши: — От холера! Скільки ж можна!

Небо вчергове вибухнуло грозою, нагадуючи про наближення негоди. Зрідка зривалися важкі каплі прохолодного дощу, який одразу пробирався до шкіри крізь сорочку та трішки студив запал.

Божинський кинувся до Олександри. Сам не зрозумів нащо, але замість того, щоби притримати та допомогти піднятися, підхопив на руки. Більше не хотілося, щоб вона себе калічила, бо нікого буде продюсувати.

— От Хівря мала! Як ти дожила до таких років цілою?! — заголосила стара, зриваючи з язика Святослава думку: — Ходяча катастрофа! Настільки обдарована, настільки й бідова!