9. Вовчицю так Вовчицю

Шкандибаючи до будиночка дівчисько примудрилося наступити на гілляку та мало не навернулося, чоловік вчасно притримав за лікоть. Олександра зиркнула на нього вовком. Гучно засопіла та труснула плечем, скидаючи руку, пострибала до ґанку. Всілася на старенький ослінчик, що стояв біля столу, застеленого клейонкою та схожого на обідній. Обережно поставила біля себе борд і в противагу злісно відкинула милиці, які з гуркотом приземлилися вдалині, вдарившись об алюмінієвий тазок.

— Ну, розповідайте! — самовпевнено буркнула під носа пацанка, не дивлячись на Святослава, та стягнула із взуття бахіли. — Як знайшли мене, дядь?

Хотілося відповісти, що це він чекав від неї пояснень, але сунувши руки в кишені, які стиснув до зціпеніння, щоби втримати роздратування під контролем, процідив крізь зуби:

— Бо тобі вистачило розуму хоч у чомусь не збрехати, Олександро Добридень.

— Нащо знову припхався, дядь? — з викликом зиркнула на нього знизу-вверх, ледь стримуючи усмішку.

— Святослав, — ловлячи зелені вири нащось виправив.

— Ок, — смикнула байдуже плечем. — Не ліньки було спускатися до простих смертних зі свого зіркового Олімпу, Святославе?

Питання потрапило в ціль. Божинський дорогою сюди неодноразово питав себе про це. Запевняв себе, що причина в тому, що Олександра підпаскудила його не надто нормальне життя. Через дівчисько з’явилися зайві проблеми. Завдяки їй збирався ті проблеми вирішити. Хоча щось всередині підказувало, що це марне сподівання. Якщо й далі тягатиметься за пацанкою, на нього ще ого-го звалиться. Але приїхав, відступати запізно.

— Значить, тут ти живеш? — після затягнутої паузи поцікавився замість відповіді, роззирнувся.

Зсередини двір був доволі компактним, ще меншим, аніж здавалося з-за паркана, і майже не захламлений у порівнянні з тими, що довелося бачити дорогою. Проте умови на його смак були спартанськими. Усе виглядало убогіше, аніж у селі, куди в дитинстві їздив до бабусі. Але то багато років тому й десь на Чернігівщині, а тут, ніби столиця…

— Уявіть собі. Живу і прекрасно почуваюся, — огризнулася Саня. — Якщо висуватимете носа далі свого продюсерського центру та елітних районів, взнаєте, що не всі такі заможні, як Ви.

— Ти мене зараз звинувачуєш, що мої умови життя кращі, аніж у тебе? — запитально вигнув брову. — Олександро, можу тебе здивувати, але мені нічого з неба не звалилося. Щоби бути тим, ким є зараз, я у твоєму віці не на бордах скакав, а працював.

— Вітаю, — схопивши зі столу чашку зазирнула всередину, переконуючись, що та пуста. Обернулася до дверей будинку, які були прочинені, та заволала у все горло: — Ба-а-а! Подай води! — Зсередини почувся гуркіт та приглушене обурення. Саня, повертаючи увагу Божинському, сповістила: — Якщо я Вам зараз нерівня, це не дає Вам право мене в чомусь звинувачувати. Я теж не сиджу склавши руки, якщо що.

— Маєш на увазі свої каскадерські трюки прямо під колеса моєї машини? — не втримався від єхидного зауваження. — Зламана нога — це точно прямий шлях до успіху!

— От Хівря, а не дитина! — з хати вивалилася бабця з алюмінієвим кухлем у руках. Виплеснувши добру половину води на підлогу вона втупилася на онуку та заголосила: — Цей чоловік правду каже? Зовсім із глузду з’їхала, чи що? Якби головою під колеса, що тоді?

— Тоді ми зараз не розмовляли, ба. Довелося б всі свої заощадження, які тримаєш на власну смерть, пожертвувати мені, — вихоплюючи з рук старенької кухоль Саня присмокталася до води, наче зроду не пила.

— От, дурне! Язик, як помело! — бабця легенько ляснула дівчисько по голові та під звуки обурення стягнула з неї шапку. — Точно вже десь стукнулася, раз знову цього бриля нап’ялила.

Святослав усміхнувся. З волоссям, не прихованим під за жовтим непорозумінням, пацанка подобалася йому набагато більше. У ній проглядалося щось схоже на жіночність. Ігноруючи припирання дивної сімейки з приводу шапки привернув до себе увагу:

— Олександро, чого ти збрехала, що не пам’ятаєш, хто ти?

— Захотілося, от і збрехала! — чухаючи ногу навколо гіпсу гаркнула дівчина. — Хто ж Вам лікар, що Ви такий довірливий, дядь.

— Це не дитина, а артистка погорілого театру! — втрутилася бабця, безсоромно розглядаючи Божинського із ніг до голови.

— Ба, йди в дім! — Саня сунула старій пустого кухля та штовхнула в бік входу, примовляючи: — Розігрій щось вечеряти. Жерти охота.

Стара несхвально цокнула, але підкорилася. Десь над головою загуркотів грім, а блискавка на мить осяяла небо, яке вже повністю затягнуло чорними дощовими хмарами. Ще зливи не вистачало. Варто скоріше закінчувати безглузді розмови, щоби звалити звідси до того, як ґрунтовку розмиє і застрягне в глушині.

Чоловік, приглушаючи в собі цікавість та відкладаючи купу питань на потім, перейшов до справи, заради якої приїхав:

— Добре, із цим розберемося згодом. Маю для тебе пропозицію, від якої ти не можеш відмовитися.

— Я вже сказала, що з Вами обжиматися не буду, і не просіть, — склавши руки на грудях вперто стиснула губи та задерла носа догори.

Мале, бідне, а гонору-то… Ціни собі не складе!

— Олександро, я не розумію твоєї логіки, — закотивши очі Святослав випалив, як на духу: — В лікарні ти слізно прохала забрати із собою. Коли я побачив умови твого проживання, зрозумів чому. Тепер ти противишся невинній грі, за яку я добряче заплачу.