8. Справжнісіньке київське гетто

Сонце хилилося до горизонту, а з протилежного боку небо затягувало хмарами, коли Святослав їхав столицею в пошуках адреси Олександри, яку базами даних пробив програміст. Найбезглуздішим у цій ситуації було те, що проникнути в державні реєстри виявилося простіше, аніж знайти потрібну вулицю, яку не показувала жодна мапа. Усе через те, що місцем проживання зухвалої пацанки було… справжнісіньке київське гетто: невелике поселення неподалік Видубичів під назвою Нахалівка. Здогадувався, що мала нахаба не із заможних, але щоби так… Це не вписувалося в жодні найгірші сподівання.

Треба було так вляпатися? Навіть назва говорила за себе й за Олександру загалом.

Зупинившись на стоянці заричав у голос, впускаючи обличчя на долоні. Голова другий день йшла обертом. Здоровий глузд підказував розвертатися і прямувати додому, і нехай буде, що буде. Але впертість та бажання довести історію до логічного фіналу штовхала до абсурдних вчинків.

Зараз би сюди журналістів, їм і вигадувати нічого не довелося. Сам факт, що продюсер Божинський у білосніжній сорочці із сухою кавовою плямою на грудях, у блискучих черевиках та на новенькому чорному мерсі самостійно пхався в неблагополучну індустріальну місцевість, вчинив добрячий галас у богемній тусовці. Це гірше нетрадиційної орієнтації, якою давно нікого не здивувати.

Якби не Антон, що в телефонному режимі координував кроки Святослава, давно послав усе до біса. Їхати машиною на низькому ходу вузькою асфальтованою дорогою, яка дуже швидко закінчилася, переходячи в ґрунтовку в оточенні зарослів, було тим ще задоволенням. Через прочинене вікно чулися болотяні аромати, а навкруги не було жодної живої душі, наче потрапив в іншу реальність.

Сам шлях зайняв не так багато часу, але поки вирулював тими хащами, проклинав себе, усіх навколо та прикидав, що варто було відправити когось замість себе. Того ж програміста чи охоронця з продюсерського центру, щоби забрали Саню і привезли в чистий, рідненький кабінет, а не оце все…

Коли очам Божинського трапилося так зване поселення, усвідомив, що з прокльонами поквапився. Бо картина, яка йому відкрилася, була повною… Нахалівкою, бляха муха!

Скинувши швидкість, яка й так була черепаховою, круглими від здивування очима розглядав здичавілу місцевість. З-за зелених скронь виднілися високі дерев’яні паркани, почорнілі та похилені від часу, місцями зовсім проламані. Через ті щілини можна було позаглядати у двори та побачити купи мотлоху, пустих пляшок, хмизу та не менш зачухані будинки. Задоволення не з приємних.

Святослав, який від самого народження прожив у Києві, представити не міг, що в столиці досі існувало таке занедбання. Тим більше в декількох кілометрах, якщо двигатися навпростець, від елітного Печерська. Здається, коли прийняв Олександру за безхатька, був недалеким від істини. Не уявляв, як у подібних умовах можна жити.

Двигаючись понад так званими домами оглядався. Було дуже багато провулків, у яких легко заблукати, та собак. Божинський не зустрів жодної людини, зате пси у дворах звели такий гавкіт, що ховайся. Коли проїжджав біля верху дизайнерського мистецтва — паркану з дерев’яних міжкімнатних дверей різного стилю з облізлою фарбою та іржавою фурнітурою, під машину вискочив величезний патлатий дворовий пес.

Та ну, бляха! Вдарив гальмами. Ще не вистачало собаки під колесами.

— Гей! Матильдо, куди пішла! Фу! — почулося грубувате десь збоку.

З чергового облізлого подвір’я вивалила жіночка та перехопила за ошийника свою собаку. У старих брудних речах вона виглядала не краще обшарпаної споруди. У нормальному житті Святослав обійшов таку стороною, але панянка виявилася єдиною, хто трапився на шляху за весь час. Висунувся з вікна, окликнув:

— Доброго вечора! Не підкажете, де тут живе Олександра Добридень?

Місцева зиркнула на продюсера, оцінювально пробіглася автомобілем перш ніж підозріло перепитати:

— Ви ким їй будете?

— Знайомий, — пояснив односкладно, відчуваючи зніяковілість перед доскіпливим поглядом. В нормальному суспільстві сам змусив це опудало ніяковіти, але сьогодні Божинський добровільно вліз у дике для себе середовище існування.

— Знаємо таких знайомих, — буркнула, перекрикуючи собаку, яка продовжувала драти горло гарчанням. — Спочатку знайомий, а потім дівок у стічних канавах зґвалтованими знаходять.

Святослав збирався сказати, що на таких дівок жоден маніяк не посягне, та з двору виповз невідомий та сам осік жіночку:

— Тонько, що ти таке верзеш? Кому потрібна та божевільна? — чоловік підійшов майже впритул до автомобіля та зазираючи у вікно поцікавився: — Ви нашу Саньку заміж узяти хочете чи вона знову вляпалася в якесь лайно?

— Поговорити треба, — скрипнув зубами, ледь стримуючись, щоб не скривитися від стійкого запаху перегару місцевого жителя. — Підкажете, де знайти?

— Я б підказав, та твоя тачка очі засліпила, всю пам’ять відшибло, — почухуючи потилицю вискалився дядько.

Божинський, недовго думаючи, дістав із гаманця тисячогривневу купюру, простягнув незнайомцю:

— Це допоможе відновити Вашу пам’ять?

— Так, — погодився, роздивившись банкноту на світло. — Їдь до кінця вулички, потім направо третій будинок. Тільки в провулок не сунься машиною, не проїдеш.