4. Міс Незграбність

— Доброго ранку, Святославе Олександровичу!

На вході в продюсерський центр Божинського привітала адміністраторка, розплившись в усмішці, яка швидко спала з обличчя, варто було перемикнути увагу на Олександру. У мішкуватому одязі, безглуздій шапочці, з милицею під однією пахвою та рожевим бордом під іншою, який категорично відмовилася залишати в машині та навіщось потягнула із собою, дівчисько виглядало ніяк у порівнянні зі співробітницею, котра бувши обличчям офісу, наче зійшла з глянцевого журналу.

Відстаючи від продюсера пацанка розглядала офіс мало не з роззявленим ротом. Чоловік намагався абстрагуватися, інакше всю нервову систему розтратить, тому крокував, не чекаючи та не показуючи, що вони прийшли разом. Плювати, як дівчисько сприйматимуть інші. Його справа знайти місце проживання Олександри, відправити додому й повернутися до нагального.

— Гей! Пацан, куди? Тобі сюди не можна! — окликнула адміністраторка Оля за спиною.

Ольга прийняла Саню за безхатченка і сподівалася спровадити геть перш ніж розізлиться шеф. Божинський завмер біля ліфта, склав руки на грудях та, схиливши голову на бік, доскіпливо прослідкував за реакцією дівчиська, яка не одразу второпала, що зверталися до неї.

— Це Ви кому? — пацанка вирячилася на адміністраторку, як на безумну. — Де Ви бачите пацана? Я взагалі-то дівчина.

— Яка різниця, — скосившись до Святослава гучним шепотом шикнула адміністраторка. — Йди звідси, поки охорону не викликала. Як тебе сюди, взагалі, пустили.

Олександра пирхнула та зміряла бідну Олю нищівним поглядом. Божинський уже приготувався рятувати власну працівницю від нахабства малої, але остання всміхнулася та напрочуд люб’язно сповістила:

— Я зі Святославом.

— Зі Святославом Олександровичем? Ти себе бачила? Де ти й де Божинський, — помітивши зацікавленість шефа адміністраторка обережно припустила: — Вона, справді, з Вами? Я перепрошую, Святославе Олександровичу…

— Все в порядку, — відмахнувся, позираючи на годинника, та гримнув: — Олександро, бігом сюди!

Певно, інтонація була вельми красномовною. Пацанка навіть сперечатися не стала. Швидко, наскільки дозволяв гіпс на нозі, пошкандибала до Божинського, наостанок показавши язика адміністраторці. Та обурено закотила очі, але нічого не сказала. Що тут скажеш? Сам не розумів, як розрулювати абсурдну ситуацію. По-перше, варто беззаперечно приструнити малу.

— Просто мовчи, я тебе прошу! — наказав, коли зачинилися дверцята ліфта. — Ти не в тому місці та не в тому положенні, щоби показувати норов.

— Що я такого сказала? — приголомшено підвела брову, втупившись на чоловіка знизу вверх та поправляючи шапку, яка весь час спадала на очі. — Я з Вами прийшла? Прийшла. Чого вона почала тикати в мене зовнішнім виглядом та пацаном обзивати?

— А що вона сказала не так? — Вчергове за другий день Святослав прискіпливо оцінив пацанку та нагадав: — Одягнена ти, як безхатько, я тебе теж за пацана прийняв. Перш ти не надто заперечувала.

— Я була в стані травматичного шоку, — з викликом огризнулася.

— А тепер через тебе все моє оточення в стані емоційного шоку.

Мала чмихнула, але змовчала, надувши губи.

Невже ображатися вміє? Ну що ж, уперед і з піснею. Треба скоріше прояснити, хто це дівчисько та відправити на всі чотири сторони. Бо ще трішки потягається з нею, завтра вся преса майорітиме заголовками, що Божинський із глузду з’їхав, промінявши витончену Мір’ям на оце неподобство. Не те щоб надто боявся чуток, але надмірна увага через це посміховисько йому ні до чого.

Достатньо, що, доки дісталися кабінету, зустріли всіх, кого зазвичай у таку пору удень із каганцем не знайти. Схоже, весь офіс був попереджений про його неординарну супутницю. Усі шушукалися, щось обговорювали… Коли Святослав дав попуск власним співробітникам, що всіх, як ту жовту пресу, понесло в пліткування? Потрібно на нараді порушити це питання та стряхнути всіх розслаблених.

— Аліно, поклич до мене Антона, — віддав розпорядження секретарці, не вітаючись. — І кави мені зроби.

— А мені липового чаю, будь ласка, і чогось солоденького. Бажано зефіру, — долинуло знахабніле за спиною від пацанки.

— Олександро, який тобі зефір? — гаркнув та відчинив настіж кабінет, жестом попрохав прошкандибати всередину.

— Як немає зефіру, можна просто молочний шоколад, — зупинившись біля враженої секретарки виправилося дівчисько.

Закотивши очі, несила що-небудь коментувати, Божинський пройшов до себе і плюхнувся в крісло, з нетерпінням постукуючи пальцями стільницею, доки Олександра не зашкутильгала та не зачинила за собою двері. Вказав на диван біля стіни.

Квапливо оглядаючись Саня не помітила, як на шляху трапилася ніжка столу. Зачепившись, ледь вчергове не навернулася. Борд і милиця з гуркотом розлетілися в різні сторони, Саня з прокляттями гепнула на м’яке сидіння.

— Що? — розпливаючись у дивовижно милій усмішці дівчисько повернулося до чоловіка, який, поставивши руку на стіл, притримував підборіддя та слідкував за її спробами влаштуватися.

— Нащо ти цей свій рожевий сюди притягнула? — пнувши ногою дошку, яка прикотилася під ноги, зітхнув Божинський.