3. На сонечку перегрівся, дядь?

— Ти голодна? — вирулювали з лікарняної стоянки та поглядаючи на дівчисько, що сиділо на сусідньому сидінні автомобіля, поцікавився Божинський.

— Та можна щось пожерти, — склавши руки на грудях мала старанно робила незадоволений вигляд, але від чоловіка не сховалася подоба усмішки, яку вона намагалася сховати.

Продюсер звернув до непоганої кав’ярні неподалік. Він ще не розумів, нащо підкорився дивним емоціям і викликався забрати дівчисько із собою. Точніше, звідки в нього, взагалі, взялися якісь емоції стосовно чогось, віддаленого до бізнеса та музики. І що з пацанкою далі робити? Куди її дівати? У готель відвезти? Так вона ще вчора бунтувала. Викинути посеред міста? Ну таке. Не заради цього тягнув за собою.

У неї мав бути якийсь дім, родичі… У всіх є родичі. Мама там, тато, бабуся… хто-небудь, хто, можливо, уже зараз непокоївся та подав її в розшук. Кіт, врешті-решт. Раптом, у малої вдома кіт сидить голодний другий день? Сам Божинський не тримав нікого, бо з напруженим графіком бідна тваринка не витримала тортур, але якби мав можливість давати увагу животинці, із задоволення завів кота. Чому ні? Котики часом краще людей. У всякому випадку навряд втечуть до нового господаря, як зробила Машка — краща зірка продюсерського центру та дівчина, з якою він ніби-то був разом.

Святослав із підозрою скосився на Олександру. Певно, його погляд був надто красномовним, бо мала не витримала, шарпнулася та буркнула під носа:

— Що знову не так?

— В тебе є кіт? — позираючи то на пацанку, то на дорогу цілком серйозно допитувався.

— Що, дядь? — здивовано підняла брову та втупилася на нього, як на божевільного. — На сонечку перегрівся, дядь? Який кіт, агов! — клацнула пальцями перед носом.

Так, із запитаннями перегнув. Яке йому діло до її котів? Зовсім дурний став останнім часом. Певно, усе через судову тяганину, від якої ще відходити та відходити, та справи, які розгрібати в центрі. Пацанка стала останньою краплею. Треба відпочити… Але коли відпочивати? Часу обмаль, найближчими місяцями ніяк, а потім Новий рік, корпоративи…

— Дивний Ви якийсь, — не отримавши відповіді цокнула язиком Олександра.

Витримавши паузу та збираючись із думками, які влаштували в голові суцільний хаос, чоловік нагадав, що, окрім ймовірного кота, є важливіші проблеми:

— А документи є?

— Десь, мабуть, є, — смикнула плечима, відвернулася до траси, постукуючи пальцями в такт мелодії, що тихенько грала радіомагнітолою. — Мені, здається, я їх впустила разом із сумкою.

— А Дія? — паркуючись на стоянці та подивляючись у дзеркало заднього вигляду. — Додаток у смартфоні.

— Ви десь бачите в мене смартфон? — розвела руками, вчергове зиркнула на нього, як на бовдура. — Тю-тю смартфон. Я його теж, взагалі-то, загубила, якщо Ви вчора не помітили. Через Вас, між іншим, — з докором зачепила. — Там могло бути щось важливе: гроші, документи… Як я тепер без документів, га?

— Гроші я вчора дав. Явно більше, ніж у тебе було раніше, — ненав’язливо припустив. — А сумка з документами… Можемо з’їздити на місце зіткнення та подивитися.

— Ага, так вона там і чекатиме на мене, у центрі Києва! — закотила очі дівчисько. — Господи, дядь, Ви з якої планети звалилися?

— Святослав, — заглушаючи мотор та виймаючи ключі із запалювання виправив.

У Божинського ледь око не сіпалося від безглуздого звернення. Він, звісно, старший Олександри, яка, ймовірно, у доньки годиться, але дітей поки не збирався заводити, тим більше таких дорослих та проблемних.

— Що?

— Називай мене, будь ласка, Святослав, а не дядько, — як нерозумній пояснив, поглядаючи на наручного годинника, переконуючись, що залишилося близько години до початку робочого дня. Поснідати точно встигнуть, а далі… От халепа! Які чорти потягнули ранком пхатися до тієї лікарні?

— Як скажете!

— Може, краще замість сніданку в поліцію, щоби пробити, хто ти та звідки?

— Ні-ні, дядь, ніяких поліцій, поки не пожру, — відвертаючись до дверцят та смикаючи за ручку проторохтіло дівчисько. — Я на голодний шлунок погано розуміюся, можу і знепритомніти. А воно Вам треба? Припишуть, що Ви бідну дівчинку довели до голодної смерті.

Спостерігаючи за недолугими спробами відчинити заблоковані двері Божинський пирхнув, але скоро здався. Дійсно, поліція зараз не надто гарний помічник. Протягається в дільниці, час витратить, а все одно навряд знайдуть, куди приткнути малу. Краще поїхати в офіс та попрохати місцевого комп'ютерного генія щось відкопати. У нього в центрі працював тямучий хлопчина, він однозначно в курсі якихось прибамбасів, як знайти людину, про котру нічого не відомо.

Машинально розблокував авто й одразу пожалкував. Олександра, знову не розрахувавши сили, навалилася на дверцята, які одразу відчинилися, і гепнула на землю з лайкою, ні разу не притаманною дівчатам.

Бляха муха! Скривився, схопив із приладової панелі мобільний та вискочив на вулицю. Мала так і лежала на землі, не намагаючись піднятися, й обзивала його останніми словами. Суцільна бідося.

Ігноруючи прокляття Святослав допоміг їй піднятися, притримуючи за талію.

— Гей, Ви б мене не лапали так! — обурилася цілком серйозно пацанка, вирячившись на чоловіка в усі очі та відмахуючись від допомоги.