2. Біда на його голову

Дівчина? Дівчинка, бляха муха! Серйозно?

Від абсурдності ситуації Божинський розсміявся в голос, привертаючи до себе увагу нечисленних відвідувачів лікарні.

Зиркнув мимохідь на рожевий борд у руках. Дійсно, можна було зіставити одразу. З чого він, взагалі, узяв, що то пацан? Зашибісь, ще краще. Одна справа грохнути пацана, а зовсім інша дівчину. Хоча яка, трясця, різниця? Що то, що то людина. Втім, він із дитинства так вихований, що дівчат ображати не можна. Будь то маленьких дівчаток, жінок, чи бабусь. Слабка стать, як-не-як.

Зітхнувши Святослав із меншим ентузіазмом, доволі приречено, поплівся до потрібної палати. У голові не вкладалося, що оте лихо, збите на дорозі, — дівчина. Не схожа зовсім на дівчину… Хоча її очі його одразу збили з пантелику, та навіть маючи доволі яскраву уяву, не припустив, що дівчата можуть так виглядати.

Опинившись біля потрібних дверей на мить пригальмував, збираючись із духом. Коротко постукав, мало що. Це до пацана можна увірватися, а тут хтозна-що вона робить. Постояв декілька хвилин, але не дочекавшись відповіді заглянув усередину, з подивом натикаючись на це чудо. Одразу про себе відмітив, що лікар молодець, гроші недаремно взяв: без зайвих питань прилаштував дівчисько в окрему палату.

Воно… вона розвалилася на постелі зовсім не по-дівчачому, розкинувши ноги в сторони, одна з яких була загіпсована. Лежала з телефоном у великих масивних навушниках, щось клацаючи та тріпаючи головою, певно, у такт музики. На голові все ще була дурнувата шапка, хоч і з’їхала трішки в сторону, унаслідок чого виднілося не надто довге, але вже й не таке коротке волосся. Хоча волосся, як показало життя, не показник. Он Кузнєцов — лобяра, адвокат тепер, а все із шевелюрою ходить. Добре, хоч у хвоста зав’язав.

— О, дядь, Ви? — стрепенувшись скрикнув паца… тобто, дівчина. Поспіхом стягнувши з голови навушники криво усміхнулася, пробіглася нахабним та оцінювальним поглядом Божинським. — Чого припхався? Совість мучить?

— Та я цей… — виставляючи перед собою борд чоловік знітився від безпардонного привітання. Ще вчора здавалося, що його ніщо не здатне здивувати та ввести в ступор. А ні, виявляється, може.

— О-о! — задоволено протягнула дівка та закопошилася на ліжку, намагаючись сісти. — Я думала все, пропав мій пенік.

— Що, пробач? — Слава приголомшено поглянув на рожеве непорозуміння у власних руках, а потім на не менше непорозуміння на ліжку напроти.

— Ну пенік, — закотивши очі пирхнуло чудо пояснюючи: — Пенні борд, а ласкаво — пенік.

— Ясно, — уже не радий, що пришов сюди чоловік поспішним кроком подолав відстань до ліжка й поставив борд на підлогу, збираючись якомога скоріше злиняти. Та раз уже прийшов, не міг не поцікавитися, скоріше задля годиться: — Тебе тут нормально влаштували?

— Все зашибісь, — схвально закивало дівчисько. — Постіль зручна, окрема, не буду чути чужих хропаків. Жерти вже приносили, обіцяли ще на ніч чаю із солоденьким дати. Он яблучка у вільному доступі, — кивнула на тумбу поруч, де стояла ваза з фруктами.

— Ну і прекрасно, — скривившись від манер цієї «ніби-то» дівчини видавив із себе подобу усмішки та відвернувся з наміром піти. — Тоді, думаю, на цьому ми квиті. Щасливо залишатися.

— Е-е, куди! — скрикнула дівчина в спину Святославу.

Він завмер із дверною ручкою в руках. Подумки луснув себе долонею по лобі, бо дійшло, що треба моральну компенсацію виплатити. Дійсно, як він забувся? Хоча, по-доброму, таку суму вивалив лікарю, щоб влаштувати пацанку, що за ті гроші мав їй не лише ногу, а й руку зламати на додачу. Втім, у її бідовому положенні, дівці, певно, без різниці, привіз Слава в кращу приватну клініку, чи відправив би в державний стаціонар. Особисто грошей не бачила, значить, інше не рахується.

— Так, дійсно, вибач, зовсім із голови вилетіло, — обернувшись покрокував назад, на ходу дістаючи гаманець. Відрахував декілька стодоларових купюр під здивованим поглядом дівчини й кинув на ліжко. — Надіюсь, цього досить?

Склавши руки на грудях пацанка надула губи, пославши йому з-під лоба нищівний погляд.

— Що, мало? — невдоволено цокнув язиком та відрахував ще декілька папірців. — Дівко, май совість. Я не так на тебе й наїхав, щоб ти з мене, як пилосмок, гроші тягнула.

— Ви так просто підете? — шмигнула носом, а на очах, котрі ще з першої зустрічі запам’яталися виразністю, заблищали сльози.

Серйозно? Вона збирається йому концерти сльозливі влаштовувати? Зараз точно почне давити на жалість і щось вимагати. Знав таких, інколи підловлювали прямо біля офісу, наче він схожий на мецената, усім допомагати. Ні, такими спектаклями Божинського не пройняти!

— Як же я? — схлипнула показово.

— Слухай, я впевнений, що ти таких грошей не бачила. За них можеш винайняти недороге житло десь на Борщагівці й жити деякий час, ні в чому собі не відмовляючи, — сам не розумів, чого досі стоїть і намагається щось донести цьому чуду.

— З чого Ви взяли, що мені потрібне житло? — підозріло зіщулилася, втупившись на нього.

— А хіба ні? — пробігся уважним поглядом дівчиною.

Дійсно, із чого він узяв? З мішкуватого одягу? Так он навушники в неї нормальні, смартфон, кросівки підозріло білі, як нові. Знову-таки — рожеве непорозуміння під назвою «пенік».