1. Рожевий — хіт сезону

Цей божевільний день був нескінченним. Ніби мало суду та боротьби зі мстивим товстосумом за власний продюсерський центр, так доля, столичні затори та необачність вирішили випробувати Святослава Божинського на міцність.

Він збив людину. Ну, як збив? Ненавмисно, звісно. Тільки від того не легше.

Чоловік навіть швидкість не перевищував. Він, взагалі, завжди був доволі обачним водієм. Сьогодні спеціально виїхав заздалегідь, про всяк випадок враховуючи форс-мажорні обставини. На суд, де вирішувалася його доля, як бізнесмена, володаря одного з найпрестижніших продюсерських центрів країни та продюсера, запізнюватися точно не можна.

Божинський їхав центром, подумуючи заскочити перекусити в улюблений заклад, бо часу було вдосталь. Саме звертав до стоянки, але хтось зверху вирішив за нього. Не зрозумів, що сталося, коли об капот авто з глухим ударом щось гепнуло. Різко вдарив гальмами. Дякувати, позаду нікого не було.

Втупившись у лобове скло декілька секунд сидів у ступорі, несила зрозуміти, що трапилося. Дорога попереду була «чиста», не рахуючи машин, що стояли на паркувальних місцях. Та коли перед капотом мелькнула чиясь голова у в’язаній жовтій шапці (і це посеред літа!), Святослава перетрусило.

Гучно сковтнувши мужчина поспіхом вискочив на вулицю, оглядаючись із надією, що його вчинок не привернув зайвої уваги. Ще не вистачало на додачу до суду приводу в поліцію. Тоді в нього точно все відберуть, ще й за ґрати запроторять, ніякий адвокат не допоможе.

— Що ти, трясця, твориш? — вибігаючи наперед машини, звідки виглядала голова, скрикнув. — Дивись, куди несешся, бовдуре!

— Вибачте, — промимрило нещастя, намагаючись встати. — Я випадково.

Святослав прискіпливо пробігся очима своєю сьогоднішньою невдачею. У безформних потертих джинсах, вигорілій сорочці в клітинку та в клятій яскраво-жовтій шапці, що, мов той світлофор, кричала зупинитися, це чудо нагадувало безхатченка, яких часто спостерігав вулицями міста. На ногах новенькі кеди на товстій підошві, що контрастували з усім образом бездоганно білим кольором. Пацану було на вигляд років вісімнадцять, максимум. Зовсім ще дитина в порівнянні з ним.

— Звісно, що ти випадково! — гаркнув роздратовано Божинський, подумки розраховуючи, що йому із цим лихом робити. — Сторонами інколи дивись, щоби бачити, куди несешся.

Ще раз оглянувся — життя в місті вирувало, ніхто не звертав уваги на маленький інцидент. Варто було заплигнути в машину й ходу звідси, поки хлопчина не отямився і не почав щось від нього вимагати. Впираючись на капот жертва намагалася встати. Прекрасно, руки-ноги цілі, жити буде. Подряпини на таких заживають, як на собаці.

Святослав збирався розвернутися і поїхати геть, як пацан із зойком про зламану ногу рухнув на асфальт.

Та ну, у біса! Ще цього йому не вистачало!

— От біда на мою голову! — спішно зиркнув на годинника, переконуючись, що має трішки часу, та не вигадав нічого краще, ніж підхопити переляканого пацана за плечі й запхати у власне авто.

— Гей, що ви робите? Відпустіть негайно! — заверещав хлопчина на всю вулицю, коли Божинський намагався засунути його на заднє сидіння. — Рятуйте! На органи забирають!

— Та тихо ти! — струснув малого, оглядаючись і вже порядком нервуючи.

Сам себе лаяв за бісове благородство, але совість не дозволяла кинути людину посеред вулиці, нехай і безпритульну.

— Відпусти! — волав пацан, намагаючись знову висунути голову з машини. — Гей, вбивають!

Божинський відреагувати не встиг, як міцні зуби боляче вчепилися йому в руку.

— Ах ти паразит! — гримнув, схопив малого за шкірку та струснув так, щоби, нарешті, подивитися йому в обличчя. — Я через тебе й так запізнююся.

— Дядьку, це ви паразит! — заверещало лихо, з викликом втупившись йому в обличчя своїми зеленими очиськами, пронизуючи наскрізь і заглядаючи, здавалося, у саму душу. — Куди Ви мене тягнете? Спочатку наїхали, тепер ще викрасти намагаєтесь, так?!

— В лікарню тебе відвезу, — струснув головою Божинський, проганяючи ману. — Якщо нога зламана, накладуть тобі гіпс. Та й голову не завадить перевірити, бо надто ти нервове.

— Добреньким хочеш бути, га, дядь? — переставши пручатися огризнувся пацан.

— Типу того, — тримаючись за дверцята авто пирхнув Святослав, уже сам не розуміючи, якого біса возиться із цим безхатьком. — Не хочу бути винуватим, якщо ти десь скопитишся посеред вулиці через мене.

Пацан всміхнувся і показово закинув ноги в салон, всідаючись зручніше та складаючи руки на грудях. Так, ніби ще й послугу тим робив Божинському. Це ж треба так вляпатися! Оце нахабство. Роздратовано цокнувши чоловік стримався і залишив без коментаря зухвалу поведінку. Треба скоріше відвести малого на обстеження та їхати в справах.

Святослав уже майже закрив двері, коли хлопчина стрепенувся і наказним тоном заявив:

— Дядь, і борд мені подайте! Он він, під сусідньою машиною.

Здивовано озирнувшись продюсер, дійсно, побачив трішки поодаль маленький скейтборд рожевого кольору. Серйозно? Певно, здивування надто явно читалося на його обличчі, бо пацан поспішив пояснити:

— Що? Рожевий — хіт сезону, між іншим.