8. Різдвяна ніч

Йшла, куди очі дивилися, і куди несли мене ноги…

Навколо мене вирував людський натовп. Я побачила, що більшість пішоходів прямують в одному напрямку, і скоро зрозуміла — вони йдуть до церкви. Незабаром прямо над моєю головою почувся мелодійний передзвін — він скликав вірян на вечірню службу. 

Я, підкоряючись загальному пориву, теж увійшла досередини. В церкві правилося — священник у золотих ризах упівголоса промовляв якісь піднесені і  радісні слова. Так, наче ділився з усіма якоюсь особистою хорошою новиною. 

Я не могла зосередитися на словах молитви. Очі прикипіли до ікони Пресвятої Богородиці, яка висіла прямо переді мною.

Раптом я відчула на собі чийсь погляд. Це було так явно, немов хтось доторкнувся до мене рукою. Повернула голову — і побачила Макса. Якусь мить мені здавалося, що це не він, а просто схожий на нього молодий чоловік.

Проте він уже пробирався поміж людей, що молилися, і за мить обійняв мене за плечі. 

— Максе, це ти? 

— Я…

На нас зашикали — що за нечемність — обійматися у святому храмі? 

Тож ми тихенько вийшли назовні. Макс тримав мене за руку, немов боявся, що я зараз зникну.

— Звідки ти взявся?

— Приїхав…

— Але як дізнався, що я тут?

— Ярик чув, що ти замовляла квиток до Львова. Я, правда, не знав, де тебе шукати, отак навмання пішов, задумав — куди прямують люди, там будеш ти… Смішно, правда? 

Я взяла його обличчя у свої долоні і поцілувала. Цієї миті на мене наче зійшло з неба знання: я досі нікого не кохала так, як цього чоловіка. І більше ніколи не покохаю. Навіть коли ми не будемо разом, я буду щаслива вже від того, що змогла пережити це почуття безмежної, неосяжної любові. 

— Чому ти плачеш? — він витирав мені сльози. — Ти образилася, що я не відповідав на твої дзвінки? Розумієш, у мене захворіла мама, їй зробили операцію, я терміново поїхав до неї, а телефон забув удома. Вже, як повернувся, набирав тебе, а ти не відповіла. Я пішов до Ярика…

Я поклала палець на його уста:

— Тс-с-с, я не образилася. Просто я дуже, дуже люблю тебе. Тому і плачу.

— Я теж тебе люблю, — сказав він.

Ми стояли на церковному подвір'ї, осяяному різноколірними ліхтариками. З неба сіявся дрібний сніжок. Чулися віддалені звуки музики. З дверей церкви долітали тихі урочисті голоси.

— Але нам доведеться усе це припинити, — пробурмотіла я. Цієї миті мені здалося, що губи в мене замерзли і ледве ворушаться.

— Ото, таке придумала! — здивувався він. — Що вже взяла собі в голову? 

Я подумала, що слухаючи нашу розмову, сторонній спостерігач ніколи б не здогадався, що я старша від Макса на тринадцять років. Нещасливе число — тринадцять…

— Поїдемо разом до моїх батьків, — сказав Макс. — Я ж обіцяв вас познайомити.

— Думаю, вони будуть не в захваті від цього знайомства, — пробурмотіла я. 

— Чому? — здивувався Макс.

— Мало хто з батьків радіє, коли їхній молодий син зустрічається із старшою жінкою…

— Дивись, — він дістав із кишені портмоне і показав мені фото, яке знаходилося в прозорій кишеньці. З нього посміхалася приємна подружня пара — чоловік і жінка. — Ану вгадай, хто з них старший?

Я поглянула на фото. Зображені на ньому люди виглядали ровесниками. 

— Ну, може, твій тато на кілька років старший, — невпевнено припустила я.

— А от і не вгадала! Мама старша на десять років! 

Він виглядав цієї миті щасливим — бо зміг здивувати  мене.

— Тепер ти розумієш, що моїм батькам зовсім не буде важливою наша різниця у віці? 

Я кивнула, відчувши неабияке полегшення. Але тут же згадала про свого сина.

— Ярик… Він дуже розгнівався через наш зв'язок…

— Я вже поговорив із ним, — Макс пригорнув мене до себе і обережно поправив капюшон мого пальта. — Думаю, мені вдалося його переконати. А якщо ще будуть у когось претензії, то тобі немає підстав хвилюватися про це. Вирішення усіх проблем я беру на себе.

Я дивилася на нього і розуміла, що повинна ще дещо сказати, але мені було страшно. Бракувало впевненості… мені завжди її бракувало. 

— Можна сказати Ярику... — я ковтнула слину, бо в горлі чомусь пересохло. — Він усе своє дитинство просив у мене братика чи сестричку. Можна сказати, що його мрія скоро здійсниться…

— Правда? — Макс дивився на мене круглими від здивування очима. — Ти не жартуєш?

Я похитала головою. Від хвилювання не могла сказати й слова.

— Я впевнений, що він зрадіє, — прошепотів мені на вухо Макс. — Як і я. Особливо я.

Я підняла голову і подивилася на темно-синє небо. З нього падали великі пухнасті сніжинки, схожі на пір'їни казкової жар-птиці. Тихо було в усьому світі у цю дивовижну різдвяну ніч.

— Адже душа людини не має віку, — продовжив Макс. — Можливо, ми живемо у цьому світі вже тисячі років, і зустрічалися вже не раз, ти не думала про це?

— Я не знаю. Це так дивно і так незвично. Це відчуття… Чи буває так, щоб людина вперше закохалася у тридцять вісім років?

— У скільки завгодно, — прошепотів він мені на вухо. — Коли мені навіть буде дев'яносто вісім, я все одно любитиму тільки тебе.

Я раптом повірила, що так і буде. Уявила собі двох стареньких сивих людей, які сидять у Різдвяну ніч перед каміном і розповідають цю історію своїм численним внукам і правнукам. 

Лише заради цього варто було б спробувати...

Любі читачі, щиро дякую за увагу до моєї книги! Сьогодні ви перегорнули останню сторінку цієї історії, дуже сподіваюся, що вона припала вам до душі!  У мене гарна новина - я розпочала публікацію нової історії, на цей раз про сина Аліни - Ярика! Запрошую до книги в процесі під назвою "Дев'ять з половиною побачень"! 

Запрошую натиснути кнопочку “Відстежувати автора” в моєму профілі, аби не пропустити інших новинок у цьому жанрі ( а вони вже будуть дуже скоро).