7. Втекти від самої себе

Передріздвяний Львів зручно згорнувся у снігових заметах, немов котик на м’якому ліжку. Сяяли вогнями вітрини, весело перемовлялися перехожі, останній промінь сонця пробився з-за високих хмар і заблищав на куполі невеличкої церкви.

Я стояла на зупинці і не знала, куди мені йти. Вірніше, не так — дорога до готелю, де я зупинилася, була мені добре знайомою. Але мені туди не хотілося, так само як і на велелюдні площі, де було на що подивитися. Я раптом чітко усвідомила, що куди б зараз не йшла чи не їхала — від себе не втечу. Від себе розгубленої, наляканої, втікаючої від усього світу.

Прямо переді мною був маленький магазинчик. Мабуть, тут продавалися товари для дітей, тому що прямо біля входу, задекорованого різдвяним вінком та гірляндою, стояли два манекени — трохи вищий хлопчик і маленька дівчинка. Вони були вдягнені у яскраві зимові комбінезони та шапочки з помпонами. Але ніжки у них були босі, і мені здалося, що їм дуже холодно стояти на кам’яній підлозі.

Я стояла як вкопана і дивилась на цих ляльок, таких схожих на живих дітей, що хотілося підійти, обійняти їх і зігріти замерзлі босі ноженята. У горлі раптом стала грудка, сльози навернулися на очі…

 — Вибачте, —  почулося за моєю спиною, — з вами усе гаразд? 

Я озирнулася й побачила невисоку кругловиду жіночку в червоному пальті, по її плечах розсипалося пухнасте темне волосся, на щоках грав рум’янець.

 — Так, дякую, — пробурмотіла. — Сама не знаю, що зі мною…

 — Здається, вам потрібно зігрітися, — жінка без особливих церемоній взяла мене під руку й повела досередини магазину. Увесь цей час вона продовжувала усміхатися. — Будьте як дома, сідайте, — вона підсунула мені м’яке крісло, що стояло біля вікна. 

Скрізь був розвішаний дитячий одяг, лежали іграшки. Цей маленький затишний магазинчик викликав у мене ностальгію за тим часом, коли Ярик був маленьким, і я купувала йому крихітні пінетки та шапочки, м’які, як лебединий пух. 

 — Це ваша крамниця? — запитала я.

 — Ну звісно, мене всі тут знають, — жінка скинула з пліч пальто, взяла з підвіконня термос, відкрутила кришку, і по магазину поплив аромат лісових трав та ягід. — Хочете чаю? Чи ви бажаєте щось купити? Я помітила, що ви дивилися на манекени, показати вам такі комбезики? 

 — Я подумала, що у них змерзли ніжки, — несподівано для самої себе промовила я. — Вони одягнені, але зовсім босі…

Власниця магазину зовсім не здивувалася. Вона замислено кивнула головою.

 — Ви маєте рацію… Я якось про це не подумала. Взути їх не вийде, бо вони пригвинчені до підставки. Але я візьму пледик і закутаю ніжки. Бо й справді, шкода малих. А знаєте. я навіть дала їм імена — Мар’янчик і Настуся.

Вона простягнула мені чашку з чаєм, а сама заходилася перебирати пледи на поличці, міркуючи, який колір краще поєднається з дитячими комбінезонами.

 — Що? Ви плачете? — жінка обернулася до мене. — У вас щось сталося? Якесь лихо? 

***

Я не знала напевно, чи можна назвати те, що зі мною трапилося, лихом. Зрештою, все в мене було гаразд, всі рідні живі-здорові, на роботі повний порядок. І разом з тим моє життя стрімко котилося кудись під укіс, а я нагадувала собі людину, котра про цьому  чіпляється за соломинки і стверджує, що в неї все добре. 

Наш роман із Максом, спершу дещо несерйозний, чимдалі набирав обертів. Одного дня, коли Ярик поїхав з групою на екскурсію, він залишився в мене ночувати. Потім ми стали зустрічатися в готелях, і я відчувала себе так незручно, наче бігала на побачення з чужим чоловіком. Хоча ми обоє на той час були абсолютно вільними, проте, здається, соромилися всіх, хто нас оточував, і воліли вдавати. що нічого особливого не відбувається.

Але рано чи пізно це повинно було статися. Ми з Максом вирішили разом зустріти новорічну ніч. Ярик знову збирався кудись із друзями — до одногрупника на дачу на всі три святкових дні. Але щось у нього не склалося — з кимось посварився, чи що, і він вирішив повернутися додому. 

Новий рік був зіпсованим для всіх трьох. Ми старанно вдавали, що все чудово, випили шампанського, подивилися телевізор, а потім Макс пішов додому, кинувши у мій бік вибачливий погляд. І тут Ярика наче прорвало. Він виказав мені все, що думає про мою “негідну поведінку”. 

 — Ти ж сам мені дорікав, що я нікуди не ходжу і ні з ким не зустрічаюсь, — спробувала заперечити я.

 — Так, і був би радий, якби ти знайшла собі чоловіка, але свого ровесника! — бушував син. — Я не хочу, щоб за моєю спиною шепотілися, що моя мама купила собі молодого коханця…

Мене затопила злість, я розмахнулась і відважила синові ляпаса. Це був перший і єдиний раз, коли я його вдарила. Він хряпнув дверима і вийшов з кімнати. Перестав зі мною розмовляти. Відмовлявся їсти, коли я його гукала до столу. Дивився ніби крізь мене. Повний ігнор — як я зрозуміла, це мало тривати до того, доки я не отямлюся.

Не в змозі витримати такої “холодної війни”, я вирішила поговорити з Максом, але він не брав слухавку. Можливо, йому теж було соромно, і він вирішив просто зникнути з мого життя? 

Втомившись від безплідних роздумів, я сама вирішила втекти від усіх, змінити “картинку” довкола себе. І таким чином напередодні Різдва опинилася у Львові. Я давно хотіла побувати в цьому місті з його неповторною атмосферою на зимові свята, і ось моя мрія здійснилася. Чому ж тоді я сиджу у цій крамниці і плачу? 

***

 — Перепрошую, моя люба, але, може, ви при надії? — усміхнулася господиня крамниці, наливаючи мені ще чаю та підсовуючи ближче вазочку з імбирним печивом.  — Коли я ходила вагітна, то у мене так само очі були на мокрому місці. І усіх на світі було шкода — починаючи від дітей Африки до безхатьків на смітнику…

Я знічено опустила очі. 

Що мала казати? Зі мною дійсно трапилося… лихо? халепа? чи може, це було диво? Проживши десять років з чоловіком, який дуже хотів мати дитину, я так і не спромоглася завагітніти вдруге. Лікарі розводили руками, говорили, що, можливо, це наслідки перших пологів, які минули з ускладненнями. Зрештою, я змирилася з думкою, що матиму лише одну дитину. Це мене зовсім не пригнічувало, адже я дуже любила Ярика, ми були такою дружною, хоч і маленькою родиною.