6. "Це не має ніякого значення"

Наступного дня, як я і передчувала, Ярик почувався зле, тому я його не зачіпала нотаціями. Вирішила, що поговорю згодом, коли він трішки "відійде".

Я поїхала на роботу і цілком занурилась у звичайну шкільну рутину. Доки не пролунав той дзвінок.

 — Доброго дня, — почула я в слухавці чоловічий голос, який спочатку не ідентифікувала. Але мені часто телефонували батьки дітей, різні перевіряючі тощо. 

— Добрий день. Директор школи "Муза", — відрекомендувалася я.

— Е-е-е, — мій співрозмовник чомусь затнувся, певно, мій офіційний тон збив його з пантелику. І тут я його упізнала. — Це Макс, — він сам поспішив підтвердити мій здогад. — Я хотів вибачитися, що вчора так вийшло…

— Вибачення приймаються, — сказала я вже власним, не "директорським" голосом. — А звідки у тебе мій номер?

— У Ярика попросив, — Макс вже почувався впевненіше, навіть пожартував про те, як Ярик скаржився на головний біль. — Мені справді шкода, що так вийшло… Я мав би простежити за малим.

— Ну, не такий він уже й малий, йому вже вісімнадцять! 

— Ну ми так кажемо, бо він серед нас наймолодший, — розсміявся Макс. — А ви справді його мама? 

— Отакої? Ти мені не віриш? — тепер уже і я усміхалася.

— Просто коли він сказав, що ви його сестра — я повірив. 

— Дякую за комплімент! Але я справді Ярикова мама.

Він якийсь час промовчав, а потім раптом випалив:

— А можна вас запросити до кав'ярні? 

— Мене? — я здивувалася. — З якої нагоди?

— Як компенсацію за вчорашні хвилювання. І ще мені треба ваша порада як фахівця.

— Ну коли так, то я згодна,  — не дуже впевнено промовила я.

Тоді я ще гадки не мала, чим ця зустріч обернеться для мене…

***

Ми з Максом домовилися зустрітись у кав'ярні неподалік моєї роботи. Мене здивувало, що він приніс квіти, але подумала — можливо, й справді хоче таким чином загладити вчорашню провину.

Наша розмова почалася з тієї самої "поради фахівця" — хлопець розповів, що в нього є молодша сестра, яка дуже гарно малює, тож він цікавився умовами вступу до нашої школи. Я пообіцяла організувати співбесіду з педагогами та розповіла про умови навчання.

А потім наша розмова плавно перейшла зовсім на інші теми. Ми говорили про книги, кіно, музику. І я зі здивуванням зрозуміла, що з цим набагато молодшим хлопцем мені легше спілкуватися, ніж із ровесниками. 

Максові було двадцять п’ять. Він розповів, що не відразу вступив до університету, а кілька років після школи працював. 

 — Не знав, яка справа буде мені до душі, — сказав, неуважно перегортаючи сторінки меню, яке лежало на столику. — Хотілося багато що спробувати, пережити.

У наші часи, думала я, такі думки викликали б роздратування у батьків юнака чи дівчини, і їм би швидко “промили мізки”, переконавши, що потрібно вступати або на “престижну” спеціальність, або туди, де у родичів були знайомі. Вивчитися, здобути диплом — а там уже розбиратися, чи дійсно ця професія людині потрібна. Якщо ні — то знову вчитися, здобуваючи другу спеціальність. Добре, що зараз молодь уже інакша, вміє настояти на своєму, не покладаючись сліпо на те, що скажуть старші…

 —  А як твої батьки це сприйняли? Ну, що ти не пішов одразу вчитися?

 — Нормально, — він усміхнувся. — У мене класні батьки. Хочеш, я тебе з ними познайомлю? І з сестрою.

Якось несподівано ми перейшли на “ти”.

І так само несподівано, коли  я вже збиралася йти, він запитав, чи не проти я зустрітися ще раз. Можливо, завтра? У нього саме є два квитки на новий фільм.

Від несподіванки я відповіла згодою. А може, мені просто було надто самотньо. Я вже встигла переконати себе, що головний сенс мого життя — це робота і син. Усе інше — дрібниці, не варті уваги. 

А тут  виявилося, що є на світі людина, котрій зі мною цікаво, котра запрошує мене на побачення. Хай це побачення цілком дружнє, і все ж…

Я вирішила піти, і не пожалкувала. Фільм був чудовий,  а я сто років не була в кінотеатрі. Ще з тих, студентських часів. Останніми роками ми звикли, що будь-яку стрічку можна скачати з інтернету і комфортно переглянути вдома. Але я не замислювалася над тим, що при цьому втрачається сама атмосфера радісного очікування свята.

І коли Макс після завершення кіносеансу проводжав мене додому, я саме це й сказала — що давно не відчувала себе такою щасливою і безтурботною. 

 — Правда? — спитав він, і раптом, не чекаючи відповіді, поцілував мене.

Я не одразу зрозуміла, що саме відбувається. Перевела все на жарт, швиденько втекла додому. Зачинилася в своїй кімнаті і довго сиділа непорушно, намагаючись зібрати думки докупи. 

Це неможливо. Неприродньо. Він занадто молодий для мене. Він — друг мого сина. А може, це, з його боку —  лише розрахунок? Він знає, що я маю непоганий достаток… Проте, не хотілося в таке вірити.  Та й Макс не виглядав мисливцем за багатими жінками, він добре одягався, мав дорогий телефон і годинник, з усього було видно, що він з порядної сім’ї.

Тоді для чого це все? Я зрештою вирішила, що то просто гра з його боку. Можливо, хлопець так самостверджується у власних очах. Хоча таке було б вірогідніше, якби він був молодшим, або невпевненим у собі. Ні, думаю, не в цьому справа.

Через кілька днів, коли він знову запросив мене до кав’ярні, я вирішила, нарешті, розставити усі крапки над “і”, і прямо запитала його:

 — Навіщо ти зі мною зустрічаєшся?

Він помовчав, а потім спокійно поглянув мені у вічі:

 — Бо ти мені подобаєшся.

 — Але я старша від тебе! — мало не вигукнула я, вчасно стримавшись, щоб не привертати увагу решти відвідувачів.

 — А яке це має значення?  — він знизав плечима.

І в його голосі була така переконливість, що я теж подумала, що це не має жодного значення. Я жила сьогоднішнім днем і намагалася не думати, що буде завтра…