5. Нічний дзвінок

То був чудовий концерт. Можливо, не все у хлопців виходило досконало, але стільки драйву, позитивних емоцій, якоїсь веселої, молодої енергії я не бачила давно. Дуже давно. Може, навіть ніколи не відчувала нічого подібного. Здається, я і в юності була занадто серйозною і розважливою.

А нині стрибала і танцювала біля сцени, поряд із молодими дівчатами й хлопцями, і не соромилася цього. Зрештою, мене тут ніхто не знав, нікому не було до мене діла. 

І здалося, що концерт закінчився надто швидко. Коли гурт вийшов на сцену з фінальною піснею, то всі в залі почали аплодувати і підспівувати. В напівтемряві засвітилися вогники мобільних телефонів, і я відчула дивовижну легкість і піднесення. Я усміхалася зовсім незнайомим людям, а вони мені, так, ніби ми були найкращими друзями. А особливу ніжність я відчувала до Ярика і його друзів, що стояли на сцені. Які ж вони чудові! Молоді, енергійні, веселі!  Я бачила, як на них дивляться дівчата, і на мить ніби легкою лапкою мою душу дряпнула заздрість. Стало сумно за втраченою молодістю, тим, що ніколи вже не повернеться. Але ці думки перебила поява сина.

 Щасливий, розчервонілий, він підбіг до мене:

— Ну як, тобі сподобалося?

— Було круто! — щиро відповіла я. 

— Слухай, а ти можеш сама поїхати додому? Я трохи затримаюся. Ну, ми з хлопцями хочемо відсвяткувати наш перший концерт…

Він знітився і відвів очі.

— Та будь ласка, — знизала я плечима. — Але як ти тоді добиратимешся? Маршрутки ж уже не ходять.

— Мене хтось із хлопців підвезе, — махнув рукою Ярик. — Або таксі візьму! 

— Ну добре, — у мене на язику так і крутилося щось на кшталт "Тільки не роби дурниць", але  вчасно згадала, що я — не мама ( ну, принаймні до того часу, поки Ярик дістанеться додому).

Коли повернеться, зможу його повиховувати ( якщо на те будуть причини).

Але зараз, перед його друзями, треба було грати роль "сестрички". І я, легенько обійнявши сина за плечі, поцілувала в щоку:

— Бажаю гарно погуляти! — розвернулася й вийшла з залу.

Інші глядачі теж розходилися, обмінюючись враженнями від концерту. Краєм вуха вловлювала уривки чужих фраз, в основному всі були задоволені. Мені стало приємно —  так, наче я сама сьогодні стояла на сцені.

***

Повернулася додому, заварила свій улюблений трав'яний чай, набрала ванну, додавши туди ароматної піни.

Раптом я почала плакати і не могла зупинитися. Але то були не гіркі сльози. Скоріше, сльози полегшення. Так діти плачуть у дитинстві через якісь свої дитячі жалі, а потім спокійно засинають, і їм сняться кольорові сни…

Мені теж снилося щось приємне. Не пам'ятаю, що, але коли різкий  дзвінок вирвав із полону сновидінь, я відчула розчарування. Спросоння мені здалося, що це вже ранок, і дзвонить будильник. Я простягнула руку, намацала на тумбочці мобільний і побачила, що екран темний. Натиснула кнопку — друга година ночі. Що сталося? 

Накинула халат, увімкнула світло. І тільки тепер до мене дійшло, що Ярик мав сам повертатися додому у досить пізній час. А я лягла і спокійно спала, а раптом з ним щось сталося?

У голову полізли найгірші думки, поки я майже бігом поспішала до вхідних дверей. Відчинила, навіть не спитавши, хто там.

А потім зрозуміла, що мої погані передчуття справдилися.

На порозі стояв Макс, а до нього прихилився мій син, який, здавалося, був непритомним. 

Ми якусь мить здивовано витріщалися один на одного, а потім я змогла вичавити з себе:

— Господи, що з ним? 

Ярик, який до того не подавав жодних ознак життя, раптом поворушився, розплющив очі і нерозбірливо пробурмотів:

— Все нормально, мам.

— Він трохи випив, нічого страшного, — швидко сказав Макс, який теж виглядав не зовсім тверезим.

— Чекай, ти що, п'яним сів за кермо? — полегшення від думки, що син живий-здоровий змінилося гнівом на цих молодих телепнів, які могли і в аварію дорогою потрапити, і на поліцейський патруль нарватися…

— Я на таксі, машина чекає під під'їздом, — почав виправдовуватися хлопець. — Куди його завести? 

Тільки тут я отямилася і стало соромно, що досі тримаю їх на порозі.

— Сюди, це його спальня, — я відчинила двері, а Макс відтранспортував туди Ярика, що ледь переставляв ноги. Син  відразу з полегшенням влігся на ліжко, прямо в кросівках.

Я  зняла з Ярика взуття і поставила біля ліжка. Тоді накрила його пледом і обернулася до Макса.

Він усе ще стовбичив біля дверей і дивився на мене з якимось дивним виразом.

— Ти казав, що тебе чекає таксі, — я красномовно кивнула в бік виходу.

— Так, я вже йду. А ви що… разом живете? — Макс кліпав довгими, як у дівчини, віями і виглядав збентеженим.

— А що такого? — непривітно відповіла я.

— Ну, ви ж наче його двоюрідна сестра…

— Я його мама! — не витримавши, гаркнула я. — І зовсім не в захваті від усієї цієї ситуації! 

— Ой, вибачте, — хлопець зовсім стушувався і зробив крок до виходу, все так же дивлячись у мій бік, через що спіткнувся і мало не впав на порозі.

— На добраніч,  вибачте, — промовив він уже з коридору, а потім я почула швидкі кроки на сходах.

Утік. 

Я обережно зачинила двері, потім повернулася в кімнату сина, поправила йому ковдру. Згадала, що завжди робила так, коли він був маленьким — перевіряла, чи Ярик заснув, вкривала його, бо він любив розкриватися уві сні.

Він тихо сопів, відвернувшись до стіни.

І як це сталося  — мій син уже зовсім дорослий? Виявилося, я була зовсім не готова до констатації цього факту...