3. Ліки від осінньої депресії

— Мамо, ну поглянь на себе у дзеркало, до чого ти себе довела! — з докором промовив Ярик.

Я послухалася сина й зазирнула у трюмо, що стояло в моїй спальні. Нічого страшного там не побачила. Ну, схудла трохи, ну, під очима з’явилися темні кола.

 — Ти ніколи не брала відпустки восени…

 — Я взагалі вже три роки без відпустки, можу собі дозволити, — пробурчала і знову повернулася обличчям до стіни. 

Не читала, не дивилася телевізор, не слухала музику, не спілкувалася в соцмережах… Просто лежала і тупилася в стіну, а коли набридало — заходжувалася так само зосереджено вивчати стелю.  Скільки днів це тривало, я точно й не скажу. Дивна апатія оволоділа мною. Ніби нічого не боліло, але сил бракувало навіть на прості вчинки, такі як прийняти душ або зварити каву. Коли я втомлювалася вивчати візерунки шпалер, то засинала, і уві сні відчувала себе найбільш безпечно, немов якась невидима стіна загороджувала мене від тяжких думок.

Тим часом син дуже хвилювався через мій апатичний стан. Ох уже цей Ярик, з одного боку, мене тішило, що він такий люблячий і небайдужий, а з іншого — навіть його турбота у ці дні втомлювала мене і викликала роздратування.

***

 — Все, заперечення не приймаються, ми йдемо на концерт!

 — Який концерт, Ярику, я погано себе почуваю…

 — Не прибідняйся. ти була в лікаря, здавала всі аналізи, він сказав, що ти повністю здорова!

 — У мене осіння депресія…

 — Такого діагнозу не існує, його вигадали журналісти, аби було про що писати і давати безґлузді поради. Хоча, серед цих порад є не такі вже й безґлузді, наприклад — не сидіти вдома, а виходити між люди, чим ми зараз і займемося!

 — Ярику, тобі треба знайти дівчину, — сказала я, дивлячись на його заклопотаний вираз обличчя. — Тоді увесь твій ентузіазм буде спрямований у правильне русло. 

 — Ну, поки що дівчини в мене немає, то будеш ти за неї “віддуватися”, — беззаперечно заявив син. — Одягайся, краще неформально, там усе по-простому. За півгодини виїжджаємо.

 — Чекай, — злякалася я. — Ти вже все вирішив за мене, але навіть не сказав, що це за концерт. Раптом мені не сподобається?

 — Мам, не починай, — відмахнувся Ярик. — Зрештою, ти не повинна бути такою егоїсткою, а маєш подумати і про мене. Не кожного дня твій єдиний син уперше виступає перед широкою публікою. Можливо, я хвилююся, може, мені необхідна твоя підтримка?

Він говорив жалібно, але очі його сміялися. 

Дідько, за своєю хандрою я й забула, що Ярик нещодавно став учасником студентського рок-гурту, він мені трохи раніше розповідав, яка там зібралася класна компанія, та як вони готуються до свого першого концерту.

А я чомусь, висловлюючись молодіжним сленгом, “провтикала”, що якраз сьогодні і має бути їхній виступ. Мені стало страшенно незручно.

— Вибач, Ярику, я забула, що в тебе сьогодні концерт…

— Вибачення приймаються! Але, замість того, щоб витрачати час на розмови, варто поспішити зі зборами. Нам не можна запізнюватися, сама розумієш! 

Уперше за останні дні я ніби виринула з глибини свого смутку і відчула пожвавлення.

— А що мені краще одягти? — спитала заклопотано.

— Та що хочеш, хоч джинси! Я ж сказав — концерт неформальний, все по-простому…

— Добре, — сказала я і вирішила: одягну й справді джинси. А що тут такого? Ось до них симпатична кофтинка рожевого кольору.

Поглянувши у дзеркало, ледь торкнула вії тушшю, а губи — рожевою помадою. Ну що ж, вийшло досить непогано.

Поглянувши на мене, Ярик схвально підняв догори великого пальця.

— Класно виглядаєш! — резюмував він. — Ходімо, сьогодні я за кермом! 

У нього ще не було власної автівки, хоча водійські права син отримав ще торік. Але він хотів заробити на машину сам, і цілеспрямовано відкладав гроші, які заробляв дизайном сайтів. Поки що час від часу брав мій "транспорт". 

Я не заперечувала. Зрештою, ніколи не ставилася до автомобіля так трепетно, як деякі чоловіки, котрі не дозволяли сісти за кермо нікому, крім законного власника. Навіть навпаки, любила бути пасажиром — тоді можна спокійно зануритися у власні думки, розсіяно ковзаючи поглядом по краєвиду за вікном, дивлячись на те, як кипить життя на вулицях міста, люди кудись поспішають, метушаться… А над ними у цей час розкинулося чудове вечірнє небо, яке буває тільки восени — з клаптиками хмар, підсвіченими ніби дивним світлом зсередини, а на заході позолоченими променями сонця, яке вже ховалося за обрій.

 Поглянувши вгору, я так і завмерла, зачарована цим видовищем. Здавалося, я бачу знак, який послано мені згори, ніби символ того, що незабаром у моєму житті станеться щось незвичайне. І моя інтуїція не помилилася...