2. Запізніле розкаяння

Наше з Женькою листування тривало кілька місяців. Це були ніби невимушені розмови за чашкою чаю на кухні ( хто, як я, був дитиною у дев’яності роки минулого століття, пригадує цю традицію, яку згодом витіснили ноутбуки і смартфони).

Мені так і не вдалося дізнатися щось про його особисте життя. Питати “в лоб” було незручно, а різні натяки він або ігнорував, або ж віджартовувався — а робити це мій друг усім відмінно.

У мене, правда, залишався його номер телефону — у Телеграмі він чи то забув, чи не вважав за потрібне його приховати. Але який сенс телефонувати першій? Якби він це зробив — я була б рада. Та він віддавав перевагу письмовому спілкуванню. Ну що ж, у цьому теж був свій шарм…

А потім він несподівано зник. 

Минав час. День, другий, тиждень…

Тому, трохи хвилюючись, пішла на крайній крок — набрала Женьчин номер. Що ж, настав час розставити всі крапки над “і”. Якщо й на телефонний дзвінок він не відповість — це буде сигналом, що я йому не потрібна. І я більше не намагатимуся налагодити стосунки…

***

Виклики йшли один за одним, але Женька не поспішав відповідати. Я вже вирішила натиснути на “відбій”, але раптом у слухавці пролунав жіночий голос:

 — Алло!

Я завагалася, чи варто продовжувати розмову. Може, це його дружина або донька. Навіщо створювати людині зайві проблеми — будуть допитуватися, що за жінка телефонувала, підозрювати в чомусь… Але все ж вирішила,що просто обірвати зв’язок буде неввічливо.

 — Добрий день, — привіталася я. — Вибачте, це колишня однокурсниця Євгена, хотіла його запросити на зустріч випускників…

Ляпнула про цю зустріч, бо не знала, що ще сказати.

На тому кінці помовчали, потім жінка чи дівчина ( бо голос виявився досить молодим) відповіла:

 — На жаль, дядько Женя помер, тиждень тому його поховали. Я його племінниця, от прибираю в квартирі після поминок…

 — Помер? — я не могла в це повірити. — А що сталося? Я недавно з ним говорила, наче все було добре… Нещасний випадок?

 — Він давно хворів, у нього онкологія була, — зачастила моя співрозмовниця. — Але зразу ніби лікування виявилося ефективним, стало легше. А потім знову рецидив. Готувався до операції, був так настроєний оптимістично. А потім підхопив коронавірус. Організм ослаблений, не  справився…

 — Дуже вам співчуваю, — видушила я. — Може, потрібна якась допомога?

 — Та ні, все нормально. Гроші в нас є. Ось дядько квартиру мені заповів, ми ж із мамою, сестрою його, єдині дядині Женині родичі. У нього, знаєте, ні дружини, ні дітей не було… Все жартував, що десь його суджена ходить світами. Ось так якось…

Вона зітхнула.

 — Вибачте, що потурбувала, — я попрощалася й натисла на “Відбій”.

Потім сіла і затулила обличчя руками. Хотілося плакати, але навіть сліз не було. Сама винна. Тепер мені з цим жити далі. Не підтримала, не допомогла, не зателефонувала раніше, коли він ще був живим. Не наважилася отак взяти і без запрошення приїхати. Можливо, вдалося б знайти якихось лікарів, влаштуватися до закордонної клініки. У мене ж були гроші, я все могла.

Але вже було пізно...