1. Лист із минулого

Я швидким кроком увійшла до своєї приймальні і кивнула секретарці Ірочці:

— Доброго ранку! Мене ніхто не шукав?

— Та ніби ні...

— Добре, тоді я буду в себе, — я поглянула у дзеркало і залишилася задоволена побаченим. На свої тридцять вісім  я виглядала відмінно. Більше того, нові знайомі завжди дивувалися, дізнавшись, скільки мені років. Казали, що виглядаю максимум на тридцять.

Хоча, може, й лестили.

Я все-таки була директором престижної приватної школи, до якої дітей записували за кілька років наперед, ще коли вони сиділи на горщику у дитсадку.

Наша школа під промовистою назвою "Муза" незмінно перемагала у багатьох всеукраїнських і міжнародних конкурсах, а її випускники з легкістю вступали до найбільш відомих вузів на творчі спеціальності.

Потім я бачила у соцмережах їхні картини, вірші, музичні кліпи… Раділа за кожного. 

А цьогоріч і мій син став студентом. Обрав фах дизайнера, і вже зараз, на першому курсі, особливо не перевтомлюючись, заробляв непогані гроші, беручи на виконання різні проекти. Думаю, з часом він без особливих зусиль відкриє власний бізнес. 

Одним словом, усе в мене було добре. Батьки живі і здорові, матеріальні проблеми відсутні, своя улюблена справа, можливість робити собі приємні подарунки, такі, як дорогий одяг чи поїздки на курорти.

Хіба що на "особистому фронті"...

Я увесь цей час була самотня. Ні, не самотня, виправилася тут же, а незалежна.

А це дві великі різниці.

Хоча неодноразово до мене залицялися різні чоловіки, але до жодного з них я нічого не відчувала. А секс без почуттів для мене був, немов сурогат...

— Зробити вам кави? — запитала Ірина.

— Так, мабуть, вип'ю чашечку. Бо поїздка по тих ранкових "пробках" забирає усю мою життєву енергію. Ввели "червону зону", і стільки людей пересіли з громадського транспорту на автівки, що просто жах! 

— Добре, зараз я принесу, — Іра увімкнула кавову машину.

А я відчинила двері до свого кабінету.

Тут все було затишно, продумано, все в  моєму смаку. Я любила цей кабінет, де на стіні висіли два мої портрети.

Часом дивилася на них і розмірковувала, чому Всевишній не послав мені справжнього кохання. От я прожила уже половину життя, а так і не зустріла того, Єдиного,  про якого могла б сказати: ця людина дорожча мені за все і від усіх.

А можливо, просто не всім так щастить?

Раптом ми з моєю "другою половинкою" розминулися у просторі і часі? Зустрінемося хіба десь у наступному житті…

Отож, різна дурня лізе в голову, краще зайнятися роботою.

І я відкрила ноутбук та зайшла до електронної поштової скриньки. Зазвичай вранці накопичувалося чимало робочої кореспонденції, якій потрібно було дати лад.

Та цього разу першим стояв лист, ім'я відправника якого змусило моє серце пропустити кілька ударів.

Першим бажанням було видалити його, навіть не читаючи.

Та мимоволі рука натисла на кнопку "Відкрити".

***

“Привіт, — писав Женька. — Не знаю, Аліно, чи ти ще пам’ятаєш мене? Але я випадково зазирнув на сайт твоєї школи, побачив твоє фото, і мені страшенно захотілося написати кілька слів. Можливо, це прозвучить занадто банально, але ти зовсім не змінилася за ці роки…”

Я завагалася. Чи варто відповідати? Мені досі було соромно перед цим хлопцем ( та яким там хлопцем, уже сорокарічним чоловіком), який у студентські роки був у мене закоханий, а я йому відмовила. У мене в житті все тоді було так складно. Роман з одруженим викладачем, вагітність, потім одруження  з зовсім іншим чоловіком — не від великих почуттів, а скоріше, із вдячності за підтримку у важкі часи. І я так заплуталася в собі, була настільки невпевненою, що стосунки з Женькою не принесуть мені  такого ж розчарування, що відштовхнула його — причому досить жорстко і категорично.

Тепер, через без малого двадцять років, ми обоє стали зовсім іншими людьми. Навряд, чи це гарна ідея — спробувати знову увійти в ту саму ріку. Але й проігнорувати листа теж було негарно.

Я написала коротеньку відповідь, мимохіть згадала спільних друзів, наш студентський театр. Відправила листа — і забула, заклопотана нагальними справами.

Але вже увечері, відкривши скриньку електронної пошти, я побачила відповідь. Прочитала лист — і усміхнулася. Неначе побачила наяву перед собою невгамовного жартівника і “короля вечірок”, як його називали наші студенти. Я б не здивувалася, якби Женька зі своїм талантом до публічних виступів став артистом, але, як дізналася з його листа — він працював звичайним вчителем історії в загальноосвітній школі. Втім, про свою роботу він писав дуже цікаво, переповідав кумедні випадки, які траплялися на уроках, змальовував своїх колег так яскраво, що я прямо-таки бачила їх перед своїми очима.

Я сіла і написала йому відповідь. Так почалося наше листування. З е-мейлів воно перейшло в Телеграм — так було зручніше швидко відповідати один одному. Проте в основному ми обговорювали або роботу, або якісь загальні теми, або спільних знайомих. Про особисте життя мовчали — як партизани, обоє. 

Тільки один раз він запитав, як поживає мій Ярик.

Я розповіла про успіхи сина і надіслала фото. 

“Який вже парубок! На мене схожий”,— написав Женька і поставив усміхнений смайлик.

Я уважніше придивилася до синової світлини. А й справді, у них  обох було щось спільне. Усмішка чи вираз обличчя? Хоча, звісно, то була лише випадкова подібність. Адже ми з Женькою лише кілька разів цілувалися — на сцені, коли грали в виставі Ромео та Джульєтту, а потім — на студентській вечірці, після якої я й дала йому відставку. 

Зробила це не тому, що він був неприємним мені або чимось образив. Просто я усвідомлювала, що не можу зраджувати чоловіка, попри те, що не кохаю його…

І от тепер я дивилася на фото і думала — а що, якби колись, багато років тому, я сказала б “так” — раптом усе моє життя склалося б зовсім по-іншому?