1

На площі зібралося кілька десятків учнів, але всі мовчать. Тиша така, що власне дихання здається мені занадто гучним. Страх крижаними пазурами вивертає душу навиворіт. Не те, що ворухнутися — думати страшно.

Ненавидіти страшно.

Безсумнівно, він вміє читати думки. Я намагаюся думати про щось хороше, наприклад, що чорний плащ за його спиною красиво розмітае вітер. Я намагаюся.

Ненавиджу. До сліз в очах, до скрипу на зубах.

Повелитель демонів дивиться на мене.

Страшно навіть ворухнути поглядом, відвести очі. Коліна подкошуються. «Тільки не мене, о, Боги, тільки не я»

«Не я» — це значить, хтось із моїх товаришок, подруг і сестер.

Завжди зневажала трусів. Я ніколи більше, нікого не буду засуджувати за боягузтво!

Тільки нехай він вибере не мене ...

А ще вчора я розсуждала зовсім по-іншому.

***

— Чому ми дозволяємо демонам господарювати в нашому світі? Нехай вони всесильні в свойому Пеклі, але хіба ми зовсім-зовсім не можемо дати їм відсіч у нашому власному домі? — запитувала я, похитуючись на лавці-качелях, прикріпленій до стелі альтанки.

Розмова та сталась вчора ввечері. Я люблю ці моменти, коли західне небо забарвлюється червоним, коли зауви — нічні птахи-квіти з шурхотом виплутуються з-під землі, з павутинних коконів, повільно і млосно, ніби потягуючись після сну, розправляють чорні оксамитові пелюсточки-крила і сотнями, тисячами злітають в небо, заповнюючи весь сад важкими солодкими пахощами. Люблю, коли учні та вчителі нашої Школи для муз «пензлика і пера», вірніше, художників і каліграфів, збираються в гуртки відпочивати від денних турбот, пити нектар і говорити — про будні, і про вічне ...

Розмова зайшла про настання Вселенського Літа. Адже мені пощастило — я народилася в прекрасний час. Літо Всесвіту... Гармонія приходить на зміну Хаосу, брязкіт струн космічної арфи нарешті звучить єдиної мелодією, пронизуючи простору галактик, межі світів стають хиткими ... Серед пустель неживих планет спалахує нове життя, давно населені світи знаходять нові пісні і нові дороги, народжується багато геніїв і героїв, і чистих душ, наділених даром світити... Це Літо, Літо, Літо!

Ті, хто жив за чотири тисячі років до нас, і ті, хто буде жити через чотири, в епоху Вселенської Зими, воєн, чудовиськ, зловісних пророків і самотності світів, замкнені на своїх охоплений стихійними лихами планетах — вони будуть страшно заздрити нам, кому пощастило народитися в роки, коли можливо все, навіть подорожі між світами!

І кому, як не нам, музам, любити літо!

Ось тільки... Двері світів відкриті і різні гості заходять на сонечко нашої теплої, мирної, красивою планети ...

— Ми — найдавніша раса! —взивала я. — Магією, подібної до нашої, не наділена ні одна істота у Всесвіті! А ще нас називають самим мирним, самим гуманним з народів! Які прекрасні пісні співаємо ми — про хоробрість, силу духу, вміння не кидати своїх! Найбільші полководці і герої надихалися піснями, які складають наші поети!

І ми, ті, які оспівали відвагу і вірність, як ніхто не зміг — ми терпимо знущання демонів, надаємо їм дах, віддаємо наших дівчат в рабство! — мій голос затремтів від обурення. Я не могла більше говорити. Як нестерпно, як пекучо я зневажала свій народ в цю мить!

Подруги мовчали. Сивий наставник хмурив брови.

— Наша магія не призначена для воєн. За життя одного свого воїна демони візьмуть тисячу наших.

— Але ось людська раса навіть магією майже не володіє і так само слабка фізично, як і ми, але умудряються ж вони якось постояти за себе!

— Люди швидко розмножуються і настільки ж швидко вмирають. Вони не звертають уваги на втрати. Життя ж кожного муза подібна безцінній квітці! Так, ми співаємо пісні про хоробрість і героїзм! — розпалився наставник. Він теж любив складати балади. — Що ти знаєш про хоробрість, дитя?! Іноді не взятися за зброю, розкрити двері будинку перед ворогом — це теж героїзм! Скільки наших поляже на війні з демонами? Не знаєш? Усі! Весь народ! Вони нас знищать, а тих, що вижили — звернуть в рабство без надії на свободу! У нашої раси немає, просто немає зброї, здатної їх зупинити, ти розумієш? Ніякої іншого зброї немає у нашої раси, крім гостинності. І ти думаєш, ця зброя не вимагає героїзму?

Що ти знаєш про почуття, з яким сім'я відчиняє двері демону, впускає його в будинок і веселиться разом з ним! Що ти знаєш про почуття музи, сподобавшоїся демону, яка йде слідом за ним з посмішкою на вустах, без сльозинки, не благаючи навіть поглядом родичів про допомогу, і що ти знаєш про почуття чоловіка, які її любив і який зараз дивиться їй услід ?!

Вони роблять це заради нас! Заради порятунку свого народу приносять в жертву свій будинок, своїх коханих, себе... Чи це не героїзм? Чи не хоробрість?! — наставник вже кричав і бив кулаком по столу, наш милий сивенький наставник, який ніколи раніше не підвищував голос, а від двійки, поставленої недбайливому учневі, сам міг розплакатися.

Я мовчала, присоромлена. Наставник майже переконав мене, хоча в глибині душі я продовжувала вірити, що можливо знайти якусь зброю, здатну протистояти демонам.

— Як можеш, як ти можеш докоряти їм в боягузтві? Як смієш?! Дурна, дурна дівчина!

Ні, я більше нікого не смію дорікати в боягузтві.

Повелитель демонів стоїть посередині шкільної площі, чорний плащ хлюпається за спиною. Поруч наш наставник з жалюгідною, тремтячою посмішкою. І чотирнадцять дівчат-муз.

Я більше нікого не звинувачую в боягузтві. Мої ноги підкошуються, повітря насилу проникає в здавлене спазмом жаху горло, а в голові крутиться тільки одна підленька думка: