Розділ 7. Карусель

Патрік незграбно плентався два квартали, щоб зловити таксі. Було вже досить пізно і перехожі поспішали додому, безхатьки мостилися в закутках, показуючи свої здобутки один одному. Робочий день у всіх добігав до кінця і замість того, щоб відлежуватися у своїй комфортній квартирі, юнак, як справжній лицар і друг поспішав на допомогу.

Дорога видалася довгою і нудною. Патрік вів боротьбу із самим собою, щоб не заснути. Водій навіть запропонував йому таблетку від похмілля.

− День видався важким, розумію, я в молодості теж скільки переживав і був і різних станах. Але проблеми вони приходять і зникають із нашого життя  так само швидко, як і з’являються, − роздумував водій.

Патрік кивнув і примружив очі від яскравого світла. Машина рухалася в південно-західному напрямку і вже покидала французьку столицю, але юнаку здавалося, що він їде вічність і більшість часу вони стоять на одному місці.

 − Більше не буду так пити перед важливими поїздками, − тихо промовив блондин, але таксист все одно почув його і додав:

− Ми всі так кажемо, але проходить певний час і все повторюється знову мсьє. Циклічність притаманна всій живій природі.

− Циклічність. Ага, дурість, ось як це називається по-іншому. Ви звернули увагу на те, що ми так довго їдемо?

Юнак порився у кишені й дістав айфон останньої моделі. Йому було важко тикати по екрану і набирати повідомлення для Евелін, але він намагався підтримувати зв'язок з нещасною дівчиною.

− Скоро приїдемо.

Патрік не втримався і стулив очі від темних пейзажів за вікном. Телефон випав з його рук, а повідомлення так і залишилося в чернетках. Таксист хмикнув і поїхав далі мовчки, щоб не будити втомленого пасажира.

Решту дороги Патрік благополучно проспав і прокинувся від легенького поштовху по плечу.  Водій не нав’язливо і ввічливо намагався розбудити юнака, очікуючи, що той розплатиться і вийде із машини.

−  Дякую, − пробубнів Пат, дістаючи євро із гаманця.

Водій задоволено кивнув і повернувся на своє місце.

Пат протер очі й спокійним кроком пішов до будинку Луї.  На вулиці не було чужих людей, однак, чим ближче він підходив до будівлі, тим неспокійніше йому було на душі.

Юнак постукав в холодні двері. Еві не поспішала відкривати. Він вирішив набрати, однак, в цьому не було необхідності, дівчина повільно відкрила парадні двері й жалісно подивилася на друга Луї.

Патрік без зайвих слів зробив крок на зустріч і обійняв її міцно. Мадемуазель Дюбуа розридалася на його плечі. Вона дала волю емоціям  і не соромилася цього.

− З Луї все буде добре, його організм молодий. От побачиш через декілька місяців вже буде жартувати наді мною і святкувати твої успіхи у модельному бізнесі, − спокійним тоном промовив Патрік. Юнак не хотів, щоб Еві впадала в депресію і давала власним думкам підживлювати свої страхи.

− Заходь, а то ми замерзнемо, − дівчина отямилася і запросила Пата всередину.

Опинившись в будівлі, Пат присів на крісло і подивився прямо на дівчину, яка стояла і перебирала пальцями від нервового збудження. Карі очі підпухли, щоки почервоніли від довгих ридань, нижня губа тремтіла, але Евелін вже перестала плакати і чекала вказівок від Патріка.

− Тобі треба поспати і випити заспокійливе. А завтра вранці поїдемо в лікарню на таксі і розпитаємо більш детально про стан Луї.

− Пат, я не знаю, як мені цю ніч пережити. Навряд чи я засну. Я була такою сліпою, що не помічала ніяких дивних речей. Але в кафе де Флор Луї поводив себе дивно. Тепер я розумію, що в нього почалася ломка в той момент. Боже… − мадемуазель Дюбуа не змогла договорити.

День видався важким для обох: всі були на нервах. Патрік знайшов заспокійливе, яке знаходилося на кухні в аптечці. Евелін запила таблетку водою і дозволила Патріку віднести її до спальні.

Юнак продовжував говорити заспокійливі слова, які хилили в сон мадемуазель Дюбуа. Минуло хвилин двадцять і Еві вже спала, а Пат охороняв її сон.

***

Cни Луї були яскравими і вертілися, як на каруселі. Він опинився далеко від будинку і літав-літав поки не втомився. Повсюди була зелена трава, метелики і шуміли дерева від вітру.

Він відчував щастя і тільки мружився від сонця, бігав по траві і знову лягав на неї. Чи це був рай? Хлопець не знав.

Раптом голову пронизав сильний біль, по тілу почали бігати мурахи, дихання збилося. Луї здалося, що він тоне і задихається від страху та невидимої води.

Бац! І він вже опинився в палаті з крапельницею в руці. Луї відчував сильну спрагу, оніміння кінцівок і незвичну втому. Юнак хотів позвати когось, але від безсилля не зміг і двох слів промовити. Його почало нудити і сушити, як після бурхливої вечірки.

Що з ним сталося? Як він тут опинився? Це лікарня? Чи можливо якийсь притулок для важких пацієнтів? Хлопець спробував піднятися і пригадав перелякане обличчя своєї сестри. Його почало трусити. Він зробив щось страшне.

− Еві! – протягнув Луї і безсильно впав на подушку.

Все плило перед очима, біла стеля дратувала, а його незграбність та приреченість робили Луї слабким. Він закрив повіки і намагався знову заснути. Луї так хотілося знову побачити сестру та попросити в неї вибачення за все.