Муза 4

Я так ростроїлась.

Не можу ніяк звикнути.

Не кожен день втрачаєш чоловіка-письменника. Навіть, якщо ти Муза.  Цей останній не був найгіршим, так гарно про драконів писав, але й найкращим не… 

Ой, фу-фу-фу, нізя ж. Кажуть, що не можна про трупів погане казать. Краще промовчу…  Хіба то мужчина був. Ракло якесь, а не мужчина. Взяв, згорів, мене саму оставив…

Сиджу тепер, страждаю. З горя пригорнула до себе пів кастрюлі вареників з картошкою і висьорбала пів літра сметани.

Не помогло.

Распахнула  холодильник. Звідти до мене усміхалися солені оселедці в трилітровій баночці…

З’їла все.

Не знаю, навіщо я це зробила…

От чого воно так. Зробиш шось прекрасне, а потом жалієш.

Через деякий час оселедці подіяли отвлікающе.  Усі мої думки тепер сконцентрувалися на животі, який почав витанцьовувати гопака під квакающу симфонію свого содєржимого.

Тепер від унітаза далі аніж на два мерти боюсь віддалятись.

Позвонила давній подружці Каті. Та каже:

-Тобі до психолога треба.

-Він допоможе позбутися срачки?

-Ні… Він допоможе тобі розібратися в собі.

-Та шо в мені розбиратися. Шо я, трактор, шоб в мені розбиратися.

-Йди дурепа, я знаю тут одного. Толкового. Він тобі поможе. Записуй адрес.

Пішла.

Ну шо тут росказувать. Захожу до нього в кабінет. Серед книг та гробової тиші  сидить той психолог, на мумію схожий. Лице бліде, в окулярах, худющий весь, як скілєт, наче місяць не їв нічого доброго.

-Доброго дня, - промовила в мою сторону мумія, - Я Едуард, психолог.

-Драсті, - кажу,- я Муза.

-Яке красиве і незвичне ім’я.

О, похоже нарвалась на комплімент. Це вже шось. Хоч і від мумії, а все одно – зачьот.

-Та то ціла історія, з тим ім’ям, - кажу, - Коли його записували в свідоцтво про народження, реєстраторка чи то не похмелилась, чи то в неї Паркінсон обострився,  дуже руки тремтіли. І замість Ліза получилось написати - Муза. Бланків більше не було, то вирішили батьки не заморачуватись, оставили як є.

-Цікаво, - Психолог зробив запис в своєму блокноті.  – Отже, будь-ласка, можете розмістити свою сутність в зоні тимчасового емоційного комфорту.

-Що я маю де розмістити? – спантеличилась я.

-Просто сідайте, – вказав на крісло Едуард.

Сіла.

Крісло під вагою моєї сутності так жалібно заскрипіло, що мені захотілось перед ним вибачитись.

 Психолог поправив окуляри:

-Розкажіть про свою проблему.

-Мене залишив чоловік.

-Мені прикро. Як це сталося?

-Він згорів на роботі.

-О, як добре, що ви до мене звернулися. Вигорання на роботі – тема моєї дисертації. Будь ласка, продовжуйте. – Психолог знову щось занотував до блокноту.

-Та шо там продовжувати. Згорів до тла, і ділов то.

-Я так розумію, це метафора?

-Та ні. Буквально згорів. Як Жана Дарк на кострі інквізіції.

-Перепрошую?..

-Дракони його спалили.

- Які дракони? – очі психолога заокруглилися.

-Звичайні. Переважно зелені. Хоча один вроді синій тоді був.

-Я.. Не зовсім розумію… - Психолог виглядав розгублено.

-Шо там понімать. Чоловік мій мив Драконів. Що не ясно?

-Це… алегорія якоїсь професії?

-Наче ніяких алергій він не мав, я до нього в медкарточку не заглядала. Просто мив Драконів. Знаєте, як вони смердять, коли не миті? Отож. Лапи ж в Драконів короткі, тіло велике, не достають до труднодоступних місць, смердять, приходиться мити. Тим більше, вони за це добре плятять.

Психолог опустився в сусіднє крісло. Він дивився на мене так, ніби вагався, чи є сенс продовжувати терапію.

Я продовжила:

-А все то через неслухняність! Якби слухав жінку, то помер би, як всі мої нормальні попередні чоловіки – від щастя. А  то строїв з себе супермена, скушно йому було без випивки, розвіятись хотілось. Ну, тепер он розвіявся… вітром на пару кварталів.

Психолог мовчав секунд з десять. Потім опанував себе, відкрив блокнот, взяв ручку:

-Ви вже прожили стадію заперечення?

-Ой, не знаю. Я його труп три рази лопатою тикала. Не встає, тільки розсипався дужче. Яке вже там заперечення. Згорів. Немає що заперечувати…

-А гнів був?

-На кого?

-На драконів, наприклад.

- Чи то мати винувата, шо дитина дурнувата? Сам же поліз п’яним, от і отримав. Чого мені на них гніватись. Я люблю Драконів.

Психолог відклав ручку в сторону. Було видно, що він був чимось роздратований.

-Опишіть, що Ви зараз відчуваєте? – Едуард поправив окуляри.

-Оселедці.

-В сенсі?

-Я наїлася з горя оселедців. Відчуваю їх в животі.

-Я про глибші почуття, - процідив стримано психолог.

-Глибше? А, ну… глибше там вареники з картошкою і сметаною.

Психолог Едуард різко вскочив на ноги і кинув на стіл блокнот. Потім зробив декілька глибоких вдохів-видохів і знову усівся.

-Муза, спробуйте зосередитися на своєму внутрішньому світі.

-Вже. Я вже на ньому кілька годин зосереджена. Цей живіт бурчить, свистить і видає підозрілі звуки. Дуже переживаю, шоб під час сеансу мій внутрішній світ не потрапив передвчасно до нашого, зовнішнього. Але тримаюсь, як можу.

Психолог потер перенісся, погортав свій блокнот, щось там почеркав.

-Музо, скажіть, Ви бачили живих Драконів?

-Так.

-Де?

-На роботі.

-А де Ви працюєте?

-Музою.

Психолог мовчки витріщився на мене. Пауза затянулась.

-Шо не так? Ви ж казали, шо красіве ім’я, - я наважилися перша порушити тишу.

-Я не про ім’я. Я про професію.

-Так і за професією я - Муза, надихаю письменників на прекрасне.

-Ви хочете сказати, що Ви – міфологічна істота?