18

Удома нас із Яриком оточили такою турботою, аж мені було дивно. Бралася за своєю звичкою мити посуд, підмітати чи витирати пил — а мама забирала в мене з рук ганчірку і віника з таким виглядом, неначе це були смертельно небезпечні для мого здоров'я речі.

 — Іди дивися за дитиною, я сама все зроблю, — чула я від неї.

 — Та малий спить, чого мені над ним сидіти?

 — То ляж сама подрімай, ти ж уночі не висипаєшся, встаєш до нього…

Але вночі не тільки я підхоплювалася, коли Ярик починав пхинькати і просити їсти. Мама з татом спали чутливо, і відразу прибігали зі своєї кімнати, запитуючи, чи мені не потрібна допомога. На щастя, синок був не надто вередливий. Бо я встигла в пологовому наслухатися від інших молодих матусь, що їхні діти кричать день і ніч, і їх неможливо заспокоїти.

Але Ярик прокидався, їв і далі лягав спати. Так що в цьому плані мені пощастило. 

Я багато з ним гуляла. Клала в коляску, взявши запасний підгузник та пляшечку з водою, кидала в корзину книгу для себе — і по півдня  проводила в парку на лавці. Стояла спекотна погода, у квартирі було задушливо, а в парку — віяло легкою прохолодою, заспокійливо шуміла вода у фонтані, тихо щебетали птахи. Я почувала себе спокійною і щасливою.

Навіть коли зустрічала знайомих, і вони незмінно починали дивуватися, коли це я встигла вискочити заміж і народити — я тільки посміхалася: “Ну от так, встигла…”

 — А де твій чоловік? — зазвичай наступним було саме таке запитання. На що я відповідала:

 — Він військовий і перебуває на службі.

Ідея з зятем-військовим належала моїй мамі. Вона колись по секрету розповіла мені, що замолоду зустрічалася з хлопцем-курсантом, але щось там у них не склалося… Мама вийшла заміж за тата. А потім дізналася, що її колишній хлопець дослужився до генерала! Можливо, вона трішки жалкувала, що не стала дружиною генерала, адже тато працював простим інженером? Хтозна, вона ніколи про те не говорила. Але от  чоловіка-військового мені вигадала.

А я що? В інституті збрехала про художника, тут — про військового, мені вже не звикати. Хоча, як згодом виявилося, перша версія несподівано стала правдою…

***

Сталося це так. Одного серпневого надвечір’я я сиділа на своїй улюбленій лавці під старою липою і читала "Трьох товаришів" Ремарка.

Ярик спокійно сопів носиком у своєму візочку. Спека вже спала, місто затишно дихало прохолодою, напоєною запахами річкової води, груш-гниличок і димку від спаленого картоплиння. 

Я підняла голову від книги, щоб поправити пасмо волосся, яке від пориву вітру впало прямо на сторінку. І тут побачила що на лавці навпроти сидить чоловік і уважно на мене дивиться.

Від того погляду я знітилися. Миттю відвернулася, і заходилася підкреслено демонстративно погойдувати коляску. 

Але потім щось мене потягнуло знову глянути у його бік. Він продовжував так само сидіти на лавці, але дістав з теки, яка лежала поруч із ним, аркуш паперу і олівець і щось там собі креслив.

"Ну й добре," — подумала я, і знову занурилася в пригоди книжкових героїв.

Втім, через кілька хвилин Ярик заворушився в колясці і почав тихенько пхинькати — певно, зголоднів.

Я відклала книгу і схилилася над дитиною. Узяла малого на руки і почала гойдати. Але він уже не збирався спати. Плакати, правда, перестав, тількиувесь час  намагався вхопити мене маленькою долонькою.

Таки треба було їхати додому, погодувати його. Вже наставав вечір, сонце майже зовсім сховалося за обрієм. Але мені чомусь так не хотілося покидати цей затишний куточок міста і поринати в домашні клопоти.

Все ж я встала, поклала сина у візок та повезла алеєю до виходу з парку. І тут я почула, що мене хтось кличе.

— Дівчино! Зачекайте хвилинку!

Я повернула голову і зустрілася поглядом з тим самим чоловіком, який раніше так пильно дивився у мій бік. 

Внутрішньо напружилася, хоча він і не виглядав небезпечним. Цілком респектабельний, гарно одягнутий, не надто молодий ( втім, то мені, дев'ятнадцятирічній, так здалося, а насправді він був старший від мене лише на десять років). Але він виглядав старшим від своїх двадцяти дев'яти. Можливо, через окуляри та невеликі залисини на чолі. 

— Я хотів подарувати вам малюнок, — сказав він і посміхнувся.

Перша моя думка була, що це якийсь не зовсім психічно нормальний суб'єкт. Проте я все ж узяла простягнутий ним аркуш і вражено округлила очі.

На невеликому шматку паперу був мій портрет! Звичайно, зроблений нашвидкуруч, простим олівцем, недостатньо промальований у деталях, але я з легкістю впізнала себе — свою позу, коли, замислившись, накручую на палець пасмо волосся, свій вираз обличчя, долоню, що лежить на ручці візочка…

— Дякую, — знічено сказала я. — Це трохи несподівано…

— Як вас звуть? — діловито спитав він. Без тієї дурнуватої посмішки, з якою зазвичай чоловіки чіпляються на вулиці: "Дівчино, можна з вами познайомитися?"

Мабуть, через його серйозний і трохи збентежений вираз обличчя, а може, через подарований малюнок, я не послала його подалі, а назвала своє ім'я.

Він вихопив з моїх рук аркуш і написав унизу: "Аліна. 25.08.2002". І поставив розмашистий підпис.

— Це мій автограф, — пояснив, коли я стояла і кліпала на нього очима. — Мене звуть Олег Річинський. Я художник.

— Дуже приємно, — тільки і зуміла пробурмотіти я у відповідь. 

Малому набридло, що візок стоїть і нікуди не їде, і він басовито заревів.

— Вибачте, я піду, — я кивнула на сина.

— Так, звичайно. До побачення! 

Я покотила візок далі алеєю, а вже коли виходила з парку, крадькома озирнулася.

Олег стояв на тому самому місці і дивився мені услід. 

***

Повернувшись додому, я сховала малюнок у шухляду письмового столу і незабаром забула й про нього, і про його дивного автора.

Проте коли наступного дня знову прийшла до парку і сіла на улюблену лавочку, то побачила, що він знову там — сидить навпроти.