17

Коли я розплющила очі, то одразу не могла зрозуміти, де знаходжуся. Здавалося, усі органи чуттів працювали більш підсилено: світло лікарняної лампи під стелею немилосердно сліпило очі,  запах медикаментів здавався надзвичайно сильним, аж голова паморочилася, кожен звук кроків у коридорі луною відгукувався в мене у вухах.

Я спробувала повернутися на ліжку, але від різкого болю в животі тут же завмерла, і тільки обережно повернула голову вбік. Побачила, що знаходжуся у якійсь іншій палаті, не в тій, де була перед цим. Тут стояли всього два ліжка, причому одне з них було порожнє. А ще я побачила маленьке дитяче ліжечко, в якому теж нікого не було.

Поступово в мою затуманену голову почали повертатися спогади. Я пригадала, що мені робили операцію, бо виникли якісь проблеми. А дитина? Очі знову й знову поверталися до порожнього ліжечка, немов прикипіли до нього. Отже, дитини немає? 

Здається, я саме того й хотіла колись, кілька місяців тому. Щоб її не стало. Це б значно полегшило моє життя. Мені б не довелося брати академвідпустку, і я б продовжувала навчання разом зі своєю групою, а не з молодшими на рік студентами. І не доводилося б більше прикидатися заміжньою жінкою. 

Все склалося найкращим чином, хіба не так? Але я раптом відчула страшенну пустку в душі. Я вже так звикла до думки, що в мене буде малюк, що тепер розгубилася і почувала себе дитиною, якій спершу подарували гарну ляльку, а потім передумали і відібрали. Ну, в свої вісімнадцять насправді я була ще багато в чому дитиною…

***

До палати увійшла якась нова, незнайома мені медсестра — зі світлим волоссям, зібраним у пучок на потилиці та добрими блакитними очима, навколо яких розбігалася сіточка дрібних зморщок.

 — О, наша спляча красуня прокинулася! — сказала вона. — А чого це ти плачеш? Болить? Зараз зроблю тобі укол, і все минеться.

Я й справді плакала, тихенько схлипуючи, боячись підняти руку, щоб витерти сльози. Бо до мого пальця була причеплена якась штука, схожа на прищіпку, від якої тягнулися дроти до пристрою, що стояв поруч із ліжком. Раптом я щось там порушу? 

Медсестра взяла чисту серветку і витерла мені обличчя. Тоді набрала у шприц ліки і лагідно сказала:

 — Все добре, бачиш — операція пройшла успішно, скоро знову будеш бігати. 

 — А моя дитина…?

Я не змогла сказати “померла” — не вистачило духу. Горло перехопило спазмом, страшенно захотілося пити.

 — Потерпи трохи, тобі поки що ні пити, ні їсти не можна, — сказала світловолоса жінка. —  А Ярослав твій у дитячому відділенні, коли ти вже зможеш ходити, переселимо його сюди.

 — Хто? — нерозуміюче перепитала я.

 — Та синок, — усміхнулася медсестра. — То ми так його називаємо, бо анестезіолог розповів, що поки ти була під наркозом, то все щось бурмотіла про якогось Ярослава, подумали, що це ти ім’я для малого підібрала. Такий хороший хлопчина, три кіло триста, п’ятдесят сантиметрів.

 — А можна на нього подивитися?

 — Потім, все потім. Зараз тобі ще треба поспати. Ану,  один укольчик, зовсім не боляче.

І справді, було не боляче. 

Я лежала і усміхалася. Зразу стало так легко і весело, як ніколи у житті.

Чи то знеболювальне, яке мені ввели, діяло, як легкий наркотик, чи ( скоріше саме це) я зраділа, що мій син живий і здоровий, і незабаром мені його покажуть.

 — Дякую, — сказала я медсестрі.

 — Лежи, відпочивай. Як щось буде потрібно, то клич мене. Я тут по сусідству, через стінку буду. 

 — Добре.

Вона зібрала з тумбочки порожні флакони і шприци та вийшла.

А я відразу заснула, і снилося мені щось дуже приємне, здається, я літала, як у дитинстві…

***

Коли я прокинулася, то все-таки вблагала медичну сестру хоч на кілька хвилин принести й показати мені мою дитину.

Вона усміхнулась, мовляв, ох уже ці шалені молоді матусі… Але пішла і принесла мого сина з дитячого відділення. 

Я з великим хвилюванням дивилася на маленький згорток, замотаний у лікарняні пелюшки ( бо увесь той одяг, який мої батьки придбали для малюка, лежав удома, в моєму рідному місті). 

Хлопчик не спав, але й не плакав, він дивився перед собою і, здавалося, зосереджено про щось розмірковував. У нього було червоне зморщене личко, і він нагадував маленького дідуся.

Я була трохи розгублена, адже очікувала побачити миле янголятко з золотими кучериками, фото яких зазвичай розміщують на сторінках жіночих журналів.

— З ним усе гаразд? — спитала про всяк випадок.

— Цілковито здорова дитина, — запевнила медсестра. — Сьогодні ще відпочинь, а завтра принесемо годувати.

Малого понесли назад до його ліжечка, а я лежала і усміхалася. Через якийсь час прийшла санітарка і поставила на тумбочку пляшку мінеральної води та пачку кефіру. Сказала, що передали мої батьки.

До пологового їх не впустили, але вже те, що вони тут, у Києві, дуже мене підбадьорило. Разом із продуктами я отримала речі першої необхідності та одяг для себе й малюка, тепер мені більше за все хотілося встати, про що я й сказала санітарці.

— Ну, можеш трохи походити, але обережно… Чекай, куди ти летиш! — заволала вона до мене. — У тебе ж шви розійдуться!

Я нікуди, звісно, не летіла, всього лиш спробувала сісти на ліжку, але різкий біль внизу живота змусив знову відкинутися назад.

— Спокійно, повернися на бік, отак, — командувала санітарка. — Тепер спускай ноги на підлогу, а тоді можеш обережно підвестися. Ось тобі пелюшка, підв'яжи живота! 

З її допомогою я сяк-так підвелася і, долаючи запаморочення та слабкість, продибала кілька кроків палатою.

— Можна мені в туалет сходити? — спитала я.

Вбиральня, на щастя, знаходилася тут же, в палаті. Але, сівши на унітаз, я збагнула, що піднятися не зможу.

Добре, що санітарка, передбачаючи такий розвиток подій, нікуди не пішла, і допомогла мені дістатися до свого ліжка.

Я попила трохи кефіру — після добового голодування мені здалося, що це найсмачніша їжа у моєму житті.