16

Лікарі ставили очікувану дату пологів п’ятнадцятого липня. Останній екзамен я мала здавати двадцять п’ятого червня. Я старанно навчалася впродовж усього року, була старостою групи, тож викладачі, коли бачили, як я, немов колобок, вкочуюся до аудиторії, жаліли мене. Всі заліки тієї літньої сесії я отримала “автоматом”.

З іспитами теж проблем не виникало. Я брала білет, готувалася, а коли виходила відповідати, то ледве прослухавши кілька слів, екзаменатор кивав і говорив: “Добре, давайте наступне питання”. Ставили мені “відмінно”, бажали міцного здоров’я, приязно усміхалися. І чоловіки, й жінки, незалежно від віку.

Отак я потихеньку дісталася до останнього екзамену — історії України, яку я вчила особливо наполегливо. Тому що цей предмет мав у нас приймати не хто інший, як Мельник, а від нього я могла очікувати будь-якого підвоху.

І цей підвох не забарився. 

Коли я вийшла відповідати, він почав мене “ганяти” безжалісно по різних темах, задаючи безкінечні додаткові запитання, аж решта студентів, що сиділи, готуючись відповідати, попіднімали голови від своїх білетів і нерозуміюче переглядались між собою. Всі боялися, що коли відмінницю і старосту так методично “топлять”, то з ними взагалі розмова буде короткою.

Я під кінець того екзамену почувалася як висмоктаний лимон. Особливо дістав мене Мельник питанням про закони князя Ярослава Мудрого. Довелося переказувати мало не всю “Руську правду”, і, врешті-решт я заплуталася у всіх тих вірах ( так тоді називалися штрафи), кровних помстах та боргах. Помилувавшись досхочу на мою розгубленість, Мельник, презирливо посміхаючись, процідив: “Тепер у вас буде час надолужити згаяне. Сподіваюся, ви в декреті не розучитесь читати?” І поставив мені “добре”.

Ну хай,  біс із ним, я не збиралася сперечатися, в мене просто не було на те сил. Крім дуже напруженої атмосфери на екзамені, мене підкосила ще й надзвичайно спекотна погода. Коли я вийшла з аудиторії після екзамену, піт стікав з мене струмками, у вухах шуміло, перед очима все пливло. Ледве-ледве, зупиняючись через кілька метрів, щоб перепочити, я добрела до гуртожитку.

А вночі в мене почалися пологи.

Дівчата, які вже спакували сумки, щоб їхати додому на канікули, викликали “швидку”, яка й привезла мене до найближчої лікарні.  А я так хотіла народити вдома, щоб поряд була мама...

Вийшло ж так, що опинилася в черговому київському пологовому, навіть сумки не зібрала з необхідними речами. Вдома я домовилася з лікарем, який мав приймати пологи, тут же потрапила до рук чергової бригади медиків, абсолютно не здогадуючись, що на мене чекає, і хвилюючись тільки про те, щоб з дитиною все було гаразд.

Одним словом, нічого втішного…

***

Бригада “Швидкої допомоги” доставила мене до приймального покою і передала з рук у руки відчайдушно позіхаючій медсестрі, яка пробурмотіла щось на кшталт: “Невже не можна було до ранку почекати?”

Так, третя година ночі — не найкращий час для госпіталізації, але недарма хтось із мудреців сказав: “Людина може вибрати усе, не вибирає лише, коли народжуватися і коли помирати”. Поки я сиділа, зігнувшись від болю в животі, який періодично накочувався, віддаючись, здається, в кожній клітиночці мого тіла, то в голову чомусь настирно лізли різні афоризми та цитати. Я роздивлялася плакати, що висіли на стінах похмурого холу, і від того мені ставало ще моторошніше. Тут були розповіді про туберкульоз, сифіліс, ВІЛ-СНІД та інші болячки. 

А за мною довго ніхто не приходив, аж я стала побоюватися, що медсестра повернулася до своєї кімнати і знову лягла спати. Проте через деякий час вона все ж повернулася у супроводі літньої санітарки, яка виглядала ще більш невдоволеною.

Медсестра взяла мою обмінну картку й почала заповняти якісь папери. Це тривало до біса довго, але все ж потім мене провели до палати і вказали на моє ліжко. Воно було поблизу дверей, а на трьох інших лежали і спали жінки.

 — А коли мене огляне лікар? — наважилася спитати я тремтячим голосом.

 — Зранку, — буркнула медсестра.

 — Але ж у мене перейми…

 — Це ж у тебе перша дитина? 

 Я кивнула.

 — То якщо до завтрашнього вечора народиш — буде добре.

З цими словами вона розвернулася і вийшла. Я так і не зрозуміла, чи вона пожартувала, чи мені дійсно доведеться стільки мучитися.

Лягла на ліжко і спробувала розслабитися в надії, що так буде легше. Можливо. біль стихне і навіть вдасться заснути. А зовсім скоро прийде лікар і забере мене до родзалу…

Так я себе заспокоювала, бо що мені ще залишалося? Зрештою, я ж знаходилася у лікарні, і якщо щось піде не так — мені швидко нададуть допомогу…

Однак лежати я не змогла, не кажучи вже про сон. Напади болю ставали все частішими і тривали довше. Я крутилася то так, то сяк, а потім не витримала, встала і вийшла в коридор. Коли я знаходилася на ногах, почувалася краще, але бродити по палаті і турбувати сусідок було незручно. Тож я до самого ранку ходила коридором туди-сюди, рахуючи власні кроки, аби не з’їхати з глузду. 

Уранці в лікарні відбулася перезмінка, і нова медсестра звернула увагу на мою неприкаяну постать.

 — Мамочко, чому ви не в палаті? — суворо спитала вона.

 — У мене дуже болить живіт, — я вже мало не плакала від страху і виснаження.

 — А води відійшли? — спитала жінка.

Я гадки не мала, що то за води і куди вони мають відходити, тому тільки знизала плечима.

— Добре, я зараз покличу лікаря, — змилостивилася медсестра.

Мене провели в оглядову кімнату, і я ледве видряпалася на високе крісло, відчуваючи себе страшенно неповороткою і незграбною. Лікар — немолодий чоловік, чимось незадоволений ( а може, то був його звичайний стан), спочатку покартав мене, чому я не зробила епіляцію перед тим, як лягати до лікарні, а потім, після швидкого огляду, зауважив, що розкриття ще незначне, і я можу поки повернутися до палати. 

Що ж, я злізла з крісла і пішла до палати, знайомитися з сусідками, котрі були старшими за мене. Вони вже подіставали з тумбочок  домашні припаси і снідали.  Я відчула, що в мене до горла підкочується клубок, а шлунок зводить голодною судомою.