15

Я розповіла історію про своє "таємне заміжжя" кільком одногрупницям, з якими була у найбільш приязних стосунках. Знала, що вони перекажуть те іншим, тож незабаром новину знатиме увесь потік, і коли незабаром у мене почне рости живіт, ніхто не запідозрить нічого дивного. 

Дівчата робили круглі очі і торохтіли, як сороки,бажаючи вивідати якомога більше подробиць. Але я відкараскувалася від них стандартними фразами. Лише раз ляпнула, не подумавши. 

Коли мене спитали, хто за професією мій чоловік, чи на кого він вчиться, я несподівано для самої себе відповіла: "Він художник."

Чому саме художник? Ніколи в житті не цікавилася живописом, і серед моїх знайомих не було жодного представника цієї професії. Склалося таке враження, немов це хтось інший промовив моїм голосом, аж я здивовано озирнулася навкруги… звісно ж, нікого чужого за своєю спиною не побачивши. 

Ну, художник так художник. Врешті-решт, усі скоро все одно  про це забули, хоч напочатку й  попліткували трохи — адже така тихоня, як я, староста, "заучка", першою на потоці вийшла заміж.

Але незабаром інші турботи, передсесійні, витіснили з голів моїх однокурсників думки про моє особисте життя.

Хоча був ще один момент, який я не врахувала. А саме —  як пояснити Мельнику той факт, що я невдовзі стану мамою.

***

Після того випадку з таблетками він, немов відчувши раптову відразу до мене, почав мене уникати. Більше не просив залишитися після занять для вирішення якихось нагальних питань і не пропонував поїздок на дачу.

На лекціях він намагався не зустрічатися зі мною поглядом, а я, як тільки лунав дзвінок, хутенько збирала свої книги й зошити і першою вибігала з аудиторії. На репетиції театру я теж "забила", і ніхто мені нічого не сказав, і не запитав, що стало причиною того, що я покинула гурток.

Минуло кілька місяців,  я трохи розслабилася, подумала, що, мабуть, і справді, все, що діється — на краще. Все налагодилося само собою, моє життя стало набагато спокійнішим, ніж на початку осені.

Вагітність довго залишалася непомітною — живіт не дуже великий, до того ж узимку було легко приховати його об'ємними светрами, шарфами та накидками. Почувалася добре, ніщо не турбувало, Киця, до якої я ходила в жіночу консультацію, казала, що вагітність протікає ідеально.

Рано навесні, коли сходив сніг і по вулицях текли веселі струмочки, я вперше відчула, як дитинка заворушилися в мене під серцем. То було дуже хвилююче відчуття. Я йшла по вулиці і стала, як укопана, вражено озираючись на людей навколо. Мабуть, вони подумали, що я ненормальна або п'яна. А може, ніхто нічого й не зрозумів. Зрештою зараз усі в основному дивляться собі під ноги, щоб не вступити в болото і не забруднити модні черевики. А в обличчя іншим пішоходам — дуже рідко.

Я стояла посеред тротуару, мене обходили з усіх боків заклопотані люди, яскраво синіло небо, в калюжах купалися голуби. А мені хотілося голосно сповістити усьому світу про те, що я цієї миті відчуваю. Тільки слів бракувало, та й не було поруч людини, яка б могла мене вислухати і зрозуміти...

***

Коли стало зовсім тепло, з товстими кофтинами і пуховиком довелося розпрощатися, і тут уже всі відразу зауважили мій "цікавий стан", кинулися вітати, запитували, кого ми з чоловіком  очікуємо.

Я відповідала, що не знаю, бо на УЗД не було чітко видно статі малюка. Втім мені було все одно — хлопчик народиться чи дівчинка. Мене тоді переповнювало якесь дивне відчуття безмежного спокою. Ніщо не могло мене засмутити чи вивести з рівноваги. Будь-яка проблема здавалася такою далекою і несуттєвою, як легка хмаринка на небокраї, яка сьогодні є, а завтра її віднесе вітром.

Будь-яка, крім однієї, яка звалася Олександр Мельник. Бо він не страждав короткозорістю чи нездогадливістю, мою вагітність теж помітив і зробив певні висновки.

Тож першого теплого дня у середині квітня я почула наприкінці його лекції ті самі слова, які налякали мене до раптового тремтіння в колінах:

— Аліно, залишитесь, будь ласка, на хвилинку після заняття. Нам потрібно поговорити... 

***

Він дочекався, поки всі інші студенти вийдуть, і увесь цей час я стояла перед ним, відчуваючи себе розвідником на допиті у ворога.

Таким поглядом він дивився на мене… Нічого хорошого той погляд мені не віщував.

— Аліно, що це таке? — спитав, показуючи пальцем з виразом якоїсь огиди на мій чималий уже шестимісячний животик.

— Це живіт, — відповіла я тремтячим голосом.

— Ти ж казала, що все гаразд, — він говорив дуже тихо, певно, побоювався, що хтось може випадково підслухати наш діалог.

— Ваші таблетки не подіяли, — крізь зуби сказала я. 

— То чому ти не сказала нічого? Думала, само розсмокчеться? Ти ж знала, що так не буває. Я б щось придумав, а тепер уже пізно. Навіщо ти вчинила таку дурість?

"Ага, придумав би ще якоюсь отравою мене напоїти", — подумала я. Нічого хорошого від нього очікувати не слід, це я давно зрозуміла.

— Я вирішила залишити цю дитину, — глибоко вдихнувши і намагаючись заспокоїтися, сказала я. — Але ви не хвилюйтеся, ніхто не знає, що вона ваша. І я нікому не скажу. 

— Ага, так я тобі й повірив! — він від надлишку емоцій схопився на ноги і почав ходити туди-сюди від столу до вікна, такий сердитий, аж я злякалася, що він мене поб'є. Але до цього, на щастя, не дійшло. — Це ти зараз так кажеш, а коли воно народиться, почнеш тягнути з мене гроші! Я чудово пам'ятаю, як ти шантажувала мене генетичною експертизою!

Він випльовував слова з такою злістю, неначе я була його найбільшим ворогом. Мені аж не по собі стало від хвиль негативу, які прямо фізично випромінювала ця людина. Захотілося затулити живіт, щоб його ворожість не зашкодила ще ненародженій дитині. Про яку він так зневажливо сказав "воно". Через це мені чомусь стало найбільш образливо.

— Це моя дитина! — відрізала я. Цієї миті я раптом зрозуміла, що більше не боюсь Мельника. І зможу за себе постояти, якщо він захоче заподіяти мені шкоду. — Тільки моя, і ви не маєте до неї ніякого відношення! Навіть якби ви раптом захотіли визнати її своєю, я б сказала, що ви помиляєтесь! Я не хочу, щоб у мого малюка був такий батько, як ви!