14

Коли я їхала автобусом додому, він проминув місце аварії, де зіткнулися дві машини. Пасажири пожвавилися, почали обговорювати цю подію, знайшлися серед них “експерти”, які за одним виглядом потрощених автівок вже визначили, чи люди, які в них їхали, мали шанс залишитися в живих. Водій і собі долучився до розмови та став розповідати про різні бачені ним катастрофи.

А я пригадую, що тоді подумала — от було б добре, якби це наш автобус перекинувся і я  не вижила. Тоді б усі проблеми вирішилися одним махом і не довелося б вплутувати сюди батьків. 

Я боялася розмови з ними, вірніше, вона була для мене неприємною. Навряд чи мама з татом стали б мене сварити чи якось карати, але неминучою була б лекція про те, як я їх розчарувала, адже вони покладали на мене такі надії, вірили, що я слухняна і розумна дитина, а тут таке…

Проте коли мама ( я вирішила поговорити з нею першою) почула мою історію, вона несподівано обійняла мене і розплакалася.

Я аж похолола вся. Виявляється, я заподіяла їй таких прикрощів, що в неї навіть не знайшлося слів.  Я ніколи не бачила, щоб моя спокійна і врівноважена мама плакала. Це так якби маленька річечка Дубравка, що протікала неподалік нашого будинку, в один день вийшла з берегів і затопила половину міста.

Мама, побачивши мою розгубленість, утерла сльози і спробувала посміхнутися.

 — Алінко, навіть не думай про аборт, — сказала вона. — Особливо якщо така ситуація… Не можна ризикувати здоров’ям.

 — Але як моє навчання? Мені ще рано мати дитину… Я не готова… — прошепотіла я, затуливши обличчя долонями. 

 — Будеш вчитися. Дитинка не стане на заваді. Тобі коли народжувати? — вона швидко ( адже працювала бухгалтером) подумки порахувала місяці і задоволено усміхнулася. — У липні. Ну то й добре, в червні здаси сесію, візьмеш на рік академвідпустку, а потім малюк підросте, залишиш його з нами, а сама поїдеш на навчання. 

 — Але мені соромно… Всі будуть тицяти в мене пальцями, що я народила дитину невідомо від кого.

 — А ти справді не знаєш, хто батько? — мама уважно подивилася на мене.

Я не змогла їй розповісти всю правду. Боялася, що мій тато, який мав запальну і рішучу вдачу, поїде до інституту, щоб розібратися з Мельником. Тоді вже мені точно буде непереливки. Тому я придумала історію, наче була на вечірці у друзів, мені щось підсипали у склянку з вином, ну і… сталося те, що сталося. Мовляв, я побоялася заявляти в поліцію, бо мені було соромно. 

 — Не знаю, — сказала я. — Там були різні хлопці, більшість мені незнайомих…

 Мама просто обійняла мене і міцно притиснула до себе, як маленьку.

 — Не думай про те, — сказала вона. — Ми з тобою, і все буде добре. А щоб про тебе не патякали зайвого, знаєш, що зробимо? Зачекай хвилинку…

Вона встала і вийшла з кімнати ( ми розмовляли у моїй спальні). За мить повернулася, тримаючи в руках невеличку дерев’яну скриньку, котра зазвичай стояла на трюмо у її кімнаті.

Мама відчинила коробочку і дістала звідти тоненьку золоту обручку.

 — Це моя весільна, — пояснила вона. — Бачиш, я, коли заміж виходила, була така худенька, як ти зараз. А потім набрала трохи кілограмів, і обручка стала тісною, так і лежала у скриньці. У нас незабаром з татом буде річниця весілля, то замовимо собі нові обручки. А ця буде тобі. Надягни її і всім скажи, що вийшла заміж. Не говорила до цього, бо хотіла  зберегти усе в таємниці, щоб ніхто не зурочив. А тепер можна…

 — Але, вийшовши заміж, я б мусила змінити прізвище, — невпевнено промовила я, покрутивши в руках тоненький золотий обідок. 

 — Зовсім не обов’язково. Може, у твого чоловіка немилозвучне прізвище, і ти вирішила залишити своє, —  тут же знайшла вихід мама.

Її впевненість передалася і мені, і я навіть відшукала в собі сили усміхнутися, надягаючи обручку на безіменний палець правої руки.

Вона підійшла ідеально, немов була виготовлена спеціально для мене…

***

Вихідні швидко проминули, і мені знову довелось повертатися до Києва. Коли сказала дівчатам, що поговорила з батьками і вирішила залишити дитину, вони повелися якось дивно. Зачинились на кухні і довго про щось там сперечалися.

Я не намагалася підслухати їхню розмову, бездумно лежала на ліжку і дивилася на візерунок шпалер на стіні, немов на ньому могла прочитати, що чекає на мене далі. Мною заволоділа дивна апатія, нічого не хотілося, ніщо не вселяло надії на краще.

Здавалося, страшного не відбулося — зрештою, батьки підтримали мене, і було знайдено підходящий вихід із ситуації. А взагалі — тисячі дівчат у моєму віці стають мамами, і потім мені ще будуть заздрити ровесниці, у яких будуть маленькі діти, а мій син чи донька вже на той час підросте. Про це мені сказала Марина, бажаючи підбадьорити. Але для мене усе це було слабкою втіхою. Хотілося заховатися від усього світу, забитися в якусь нірку, покинути  все і втекти світ за очі… Мені було так шкода себе, що сльози мимоволі навернулися на очі і струмочками побігли по щоках. Чому, чому всі живуть спокійно і весело, а я маю страждати? 

Раптом я відчула, що хтось торкнувся мого плеча. Я лежала, відвернувшись до стіни, сховавши обличчя в подушку, тому не бачила, хто увійшов до кімнати, ще й так крадькома.

“Тільки не Мельник!” — подумала з жахом.

Я вже від однієї згадки про нього сахалася, як від вогню. 

Стрімко повернула голову — і зіткнулася очима зі стурбованим поглядом Женьки. Стало соромно, що я лежу тут зарюмсана і нещасна. Чому дівчата не попередили мене, що він прийшов?

Але Марини й Каті не було в кімнаті — певно, десь вийшли. Тож я сіла на ліжку і сяк-так рукавом халата витерла сльози.

 — Що з тобою? — спитав Женька. — Алін, чому ридаєш?

 — Так просто… Нічого, не звертай уваги, — пробурмотіла я, уникаючи дивитися йому в очі. 

 — А мені здається, все-таки щось трапилося… Дай я вгадаю, — він, пародіюючи екстрасенсів, простягнув вперед руки і зробив кілька пасів долонями навколо моєї голови. — Чекай-чекай… Уже видніше… Ти вагітна, от воно що!