12

— Добре, якщо ви мені не вірите, то є ще генетична експертиза на визначення батьківства, — сказала я.

Мельник дивився на мене дещо ошелено, здається, не очікував такого нахабства від затурканого і несміливого дівчиська. Але швидко зорієнтувався і змінив свою тактику.

Він підійшов до мене і обійняв за плечі.

— Слухай, Алінко, ну, я погарячкував. Вибач, будь ласка. Просто це все сталося надто несподівано, сама розумієш...

Я мовчала. Ніби для мене це не було несподіванкою. Все життя тільки і мріяла завагітніти у вісімнадцять років! Ха-ха! 

А він, побачивши, що я не сперечаюся, настільки осмілів, що його руки вже полізли мені під кофтину.

— Я так скучив за тобою, — прошепотів він мені на вухо. — Давай прямо тут, на столику, добре?

Я вивільнилася із його обіймів. Не до того мені зараз було. Та й щока ще горіла після його ляпаса, за який Мельник нібито й вибачився, але так, мимохіть, наче випадково у транспорті на ногу  наступив.

— Я вагітна, — повторила знову.

— Сонце, ну ти ж не збираєшся народжувати, правда? Ти сама ще дитина…

— Я не знаю, — мені знову захотілося плакати, і я лише неабияким зусиллям волі зуміла стримати сльози.

— Я розумію, що ти розгубилася, що це великий стрес, — продовжував він, дивлячись мені прямо у вічі, немов гіпнотизуючи. — Це цілком нормально в такій ситуації. Але не бійся, ми разом вирішимо цю проблему. Давай зараз ти підеш до гуртожитку, відпочинеш, а завтра після пар зайдеш сюди до мене, і я скажу, що тобі робити. Домовились?

Я кивнула. Мені трохи полегшало хоча б від того, що я змогла перекласти на когось частину своєї відповідальності за непросту ситуацію, в яку потрапила. 

Нехай Мельник щось придумає, домовиться з лікарем, щоб цієї дитини не стало — думала я. Щоб усе було, як раніше.

Коли він знову обійняв мене і різким рухом притягнув до себе, я вже не пручалася. 

"Нехай, потерплю, аби тільки він мені допоміг," — думала увесь час, поки тривали ці нехитрі любощі нашвидкуруч.

Коли все закінчилося, Мельник задоволено посміхнувся.

— Ну що ж, принаймні поки що можна не стримуватися, — тільки й сказав він.

Я поправила одяг, підхопила свої торби і пішла до гуртожитку.

***

Наступного дня я ледве відсиділа три пари. Здавалося, час плинув набагато повільніше, ніж завжди, а на останній лекції узагалі зупинився. Старого і занудного викладача філософії хотілося огріти чимось тяжким, аби він хоч трохи збадьорився, а не бурмотів щось нерозбірливе собі під носа, заколисуючи цим аудиторію.

І все ж настала та мить, коли продзвенів дзвінок, і усі заворушилися та почали виходити в коридор. Я продовжувала сидіти на своєму місці. Треба було зберігати конспірацію, краще хай ніхто не бачить, що я зараз піду до деканату — думала я.

Хоча це було й смішно, адже досі я, як староста, ходила в деканат мало не щодня, тож ніхто б точно нічого не запідозрив, якби такий похід повторився сьогодні.

Проте мене все насторожувало, кожен кинутий у мій бік погляд здавався підозрілим. А раптом хтось про все дізнається? Може бути страшенний скандал!

Ні, краще перестрахуватися і зачекати…

Внаслідок цих думок я потрапила в деканат за добрих півгодини, коли всі студенти розійшлися по домівках і другий поверх спорожнів.

Мельник був у кабінеті сам, сидів за столом і дивився у вікно.

Надворі йшов дощ. Погода остаточно зіпсувалася, настала сіра, монотонна, депресивна пізня осінь.

— А, це ти! — сьогодні в його погляді вже не було такої пристрасті, як учора.  — Дивися, що я тобі приніс!

Він дістав зі свого портфеля якісь таблетки.

— Це дуже дієвий засіб, — сказав впевнено. — Треба випити одразу дві таблетки, а якщо вони не подіють — то ще дві.

— А як вони мають подіяти? — спитала я.

— Як-як? — передражнив мене Олександр Миколайович. — Місячні в тебе почнуться, та й усе.

Нічого собі, так просто! Я вже налаштувалася на те, що мені буде потрібно знову лягати до лікарні і робити операцію з переривання вагітності ( я мала дуже приблизне уявлення про аборт і уявляла собі це так, що жінці розрізають живіт і видаляють усе зайве). 

А тут просто ковтни пігулку — і на завтра уже все добре! 

Я радісно усміхнулася.

— Дякую! — одразу немов камінь з душі звалився.

— Дивися, щоб нічого не переплутала, — повчально сказав Мельник. — Одразу дві таблетки, а тоді ще дві. Запам'ятала?

Так, звісно, я запам'ятала. І, радісна, попрошкувала до гуртожитку, передчуваючи, як зараз моя головна проблема спокійно та без розголосу зникне.

Але якби ж знаття, як сильно я помилялася! 

***

Я сиділа за столом, поклавши перед собою упаковку таблеток, і збиралася з духом, перш ніж їх випити. Було трохи страшнувато, тим більше я, за своєю звичкою, зазирнула в інструкцію і побачила там чималий список можливих побічних ефектів, включно з кровотечею та втратою свідомості.

Дівчата от-от мали повернутися з бібліотеки, тому мені треба було поспішати. Але я все відтягувала ту мить, коли покладу ліки до рота та зап’ю водою. Думала — як воно буде? Адже якась частинка мене помре… Чи буде боляче? Чи я це відчую?

Мабуть, я добре задумалася, бо не почула, як відчинилися двері і побачила Марину тільки тоді, коли вона вже стояла переді мною і дивилася на таблетки на столі. Я простягнула руку і швидко сховала їх під стіл.

 — Так, — суворо протягнула моя сусідка, — і чим це ти тут займаєшся?

 — Голова болить, я вирішила випити ліки, — нічого більш розумного не прийшло в голову. Але, можливо, Марина не побачила назву препарату, а якщо й побачила — то ця назва нічого їй не сказала?

Подруга безцеремонно підійшла впритул до мене і швидким рухом вихопила пачку ліків з моєї руки.

 — Щось це не схоже на таблетки від головного болю, — суворо промовила вона.

 — Мені в аптеці їх дали, — я зрозуміла, що забрехалася, але відступати було нікуди.