10

Двадцять сьомого жовтня в інститутському актовому залі повинна була відбутися прем’єра нашої вистави. Останній тиждень перед нею видався вельми напруженим, у нас після пар щовечора були  репетиції, часом вони затягувалися допізна, бо Мельник прискіпувався до найменшого огріху і змушував повторювати сцени, які йому не сподобалися, знову і знову.

Того тижня ми з ним на дачу не вибиралися. Мені було через те трохи сумно, бо в інституті він майже не звертав на мене уваги, байдуже ковзав по мені поглядом, навіть коли дивився, як я виконую свою роль. Я боялася, що він мене розлюбив. Хоча й говорила собі, що насправді він маскується, адже не хоче, щоб про наш зв’язок довідалася його дружина. 

Правда, під час генеральної репетиції, коли було оголошено невелику перерву, він, не кажучи ні слова, узяв мене за руку і повів до гримерної — маленької кімнатки позаду сцени. І там ми похапцем зайнялися сексом. Він, правда, після всього лишився невдоволеним, прошепотів мені на вухо: “Чому ти як дерев’яна?” Я мало не плакала, повертаючись назад до залу — була впевнена в тому, що він точно розлюбив мене.

Насправді під час наших любощів  я страшенно боялася, що хтось увійде до гримерки, адже вона навіть не замикалася. Лише на двері, коли хтось перевдягався там, вішали табличку “Не заходити”. Але часто хлопці ігнорували це попередження і спеціально вривалися до кімнати, щоб подражнити дівчат, які саме міняли костюми. 

Тож увесь час, поки я стояла, нахилившись вперед і притиснувшись чолом до холодної шорсткої стіни, я молила Бога, щоб ніхто не вломився сюди і не побачив, що тут відбувається. На щастя, обійшлося. Але ці презирливі слова від Олександра Миколайовича остаточно мене підкосили, і решту репетиції я грала геть погано, тому він ще й вилаяв мене привселюдно.

Повернулася до гуртожитку я в сльозах, впала на ліжко, навіть не в силах перевдягнутися і прийняти душ.

 — От, а я попереджала, що він тебе замучить, — сказала Марина, і в мені всередині все здригнулося. Я перелякано поглянула на сусідку: невже їй все відомо про наші з Мельником стосунки? Але звідки? Раптом усі вже знають?

Проте Марина з Катею продовжували спокійно обговорювати якісь свої особисті справи, і я з полегшенням збагнула — її слова стосувалися виключно театру. 

Полежавши трохи, я підвелася і пішла на кухню, зробила собі міцного чаю з лимоном і сиділа, відсьорбуючи по ковточку і замислено дивлячись у вікно.

Що ж, зовсім не такими уявляла я собі почуття між чоловіком і жінкою.

Хотіла романтики, ніжності, турботи — а отримала… Сльози навернулися на очі і закапали в охололий чай.

Я й не помітила, як Марина увійшла до кухні і сіла поруч.

 — Чого це ти рюмсаєш? З Женькою посварилася?

Дівчата й досі вважали, що я продовжую зустрічатися із Женькою, адже він часто заходив по мене, коли ми йшли на репетиції. Та насправді всі наші розмови зводилися до “привіт, як справи, щось Мельник сьогодні скажений, ну бувай”.

Я кивнула. Не хотілося вдаватися в подробиці, бо мені самій від себе було гидко цієї миті.

 — Через чоловіків не варто плакати. Вони всі козли, навіть якщо здається, що це не так, — повчальним тоном сказала моя старша подруга. — Давай наливочки вип’ємо. Катя з села привезла.

Я подумала, що вжити чогось міцного було доброю ідеєю. Можливо, мені стане веселіше на душі.

Проте, зробивши кілька ковтків приторного солодкого пійла, яке пахло сумішшю вишень та самогонки, я затулила рот рукою і кинулася до туалету.

Коли вийшла звідти, то побачила не лише Марину, а й Катю. Обидві здивовано витріщалися на мене.

 — Та ти вся жовта, — сказала Катерина, похитавши головою. — Може, чимось отруїлася? Що сьогодні їла?

 — Пиріжок купила в буфеті, — зізналася я. — З м’ясом.

 — Ну ти даєш! — вигукнула Марина. — Не дивно, що тепер з унітазом обіймаєшся. Як ти завтра грати будеш?

 — До завтра, може, минеться. — зітхнула я. — Зараз ще чаю вип’ю і ляжу полежу…

***

Але на ранок мені не стало легше. Неприємна нудота зберігалася, до неї додалися слабкість і запаморочення ( бо я боялася щось їсти, аби не стало гірше, і тільки пила чай). Крім цього час від часу виникало неприємне тягнуче відчуття з правого боку живота, і я нервувалася ще більше, бо думала, що в мене апендицит. 

Але, як казав хтось із видатних режисерів, завадити акторові прийти на виставу могла лише його чи її  смерть. Тому я напилася “Смекти”, дівчата мене нафарбували, аби не виглядала блідою поганкою, і ми всі почвалали до актового залу.

Саму виставу пам’ятаю не дуже добре. Втім, я жодного разу не збилася, ніяких ексцесів не трапилося, адже за два місяці репетицій вивчила слова своєї ролі ( та, мабуть, і всю п’єсу) так, що навіть спросоння б усе розповіла, не затинаючись. 

У перерві Женька запитав мене, чи все в мене добре.

 — Нормально, я просто трохи хвилююся. — пробурмотіла я.

Але під час останніх актів я вже ледве стояла на ногах від втоми і поганого самопочуття. Мельник дивився на мене з осудом.

 — Більше енергії, чого ви спите на ходу, — кинув він мені перед кульмінаційною сценою, де я мала виглядати мертвою, а потім прийти до тями і, побачивши, що Ромео наклав на себе руки, зробити те ж саме.

Мені було настільки кепсько ( ще й морозити почало, ніби піднімалася температура), що я, лежачи у бутафорській труні, подумала — от би й не вставати до кінця п’єси, хай вони там грають без мене.

Але, звісно, підвелася, і коли ридала над тілом коханого, це виглядало дуже натуралістично, бо я плакала по-справжньому — так на мене накотився розпач від усієї цієї безглуздої ситуації.

Мельник з-за куліси показав мені великий палець, мовляв —  молодець.

А коли вистава закінчилася, і ми вийшли на сцену для традиційного поклону, він узяв мене за руку і прошепотів на вухо:

 — Ти була неперевершена, у тебе справжній талант!

Хоча, може це мені тільки примарилося, бо цієї ж миті перед  моїми очима закрутилися якісь мушки, в вухах зашуміло, відразу стало добре і спокійно, і я втратила свідомість.