5

Втім, ми відпочивали недовго. Зачувши один із популярних хітів, двоє дівчат, які сиділи поруч зі мною, зірвалися на ноги і скомандували: “Йдемо танцювати!”

Особливо нікого припрошувати не довелося. Хіба що я почувалася дещо невпевнено, але знову ж таки, “темрява — друг молоді”, та те, що ми танцювали не поодинці, а групкою, утворивши невелике коло, додало мені сміливості. Зрештою, танцювати я любила, і кажуть, у мене виходило непогано. Це оцінив і Женька, в одну з перерв між музичними треками показавши мені великий палець і схвально покивавши головою. 

Проте як тільки швидка музика змінилася повільною мелодією, я тут же поспішила ретируватися в наш затишний куточок і примостилась там, вдаючи, що втомилася і хочу відпочити. Я боялася, що Женька запросить мене і потім почне відколювати якісь жарти, аби потішити публіку. А я опинюсь у центрі уваги, і, як завжди в таких ситуаціях, розгублюся і не знатиму, що казати і як діяти.

Але Женька просто підійшов і мовчки сів поруч.

 — Чого ти не танцюєш? — спитала я.

 — Нема з ким.

 — Та ну, тут повно дівчат, навпаки, хлопців дефіцит…

 — То такі дівчата, — він зробив рукою невизначений жест,  — з ними нецікаво.

 — Ну то сиди, чекай поки з’явиться якась “зірка естради”, — пирхнула я. 

Цієї миті до нас наблизився якийсь довготелесий, худий як тичка, хлопець зі світлим волоссям і веснянкуватим обличчям. Він подивився на мене з виразом глибокої задуми.

 — Може, того… підемо? — кивнув на танцмайданчик, де млосно погойдувалися сплетені в обіймах парочки під безсмертну композицію Вітні Хьюстон.

 — Вона не танцює, — суворо відрізав Женька.

Худий здивувався, але відійшов. Я відчула до свого "Ромео" щось схоже на вдячність.

— Що це з тобою? — спитала турботливо, і приклала долоню до хлопцевого чола. — Не захворів часом?

— Я ж пообіцяв твоїм сусідкам, що буду за тобою наглядати, — Женька хитро зиркнув у мій бік. — А ти засмутилась, бачу? Хотіла потанцювати?

— Ото ще, я взагалі "мєдляки" не люблю, — пирхнула я. — Безглузде заняття! 

Хоча, якщо чесно, коли дивилася на пари, що танцювали, притулившись одне до одного, в мене у душі народжувався якийсь жаль. Я на мить уявила, якби мене запросив якийсь ідеальний хлопець, такий, які бувають лише в кіно і книгах. І тихенько зітхнула.

Але Женька не помітив моїх сумнівів. У нього вже виникла нова ідея. Пошепотівшись із хлопцями, він десь зник, а потім з'явився знову і, взявши мене попід руку, запропонував "вийти подихати, бо тут задушливо."

Я не стала заперечувати. Чесно кажучи, голосне бамкання музики і миготіння різнокольорових вогнів добряче мене втомили, аж голова почала боліти. Тому вийти у тихий і теплий вересневий вечір було досить приємно.

Наша компанія перемістилась на невеликий заасфальтований майданчик позаду корпусу, який удень використовувався як стоянка для автівок викладачів. Зараз він був порожнім, якщо не рахувати якусь самотню машину, що притулилася з самого краю, найближче до дороги. 

Ліхтар тут не горів, і лише повний місяць освітлював майданчик білуватим світлом. Тіні від дерев здавалися такими чіткими, немов хтось прокреслив їх чорнилом. Я підняла голову й поглянула на небо, рясно всіяне зорями. Раптом одна з них зірвалася з місця і покотилась донизу.

 — Ой, дивіться! 

Поки всі шукали очима зірку-мандрівницю, і розмірковували, хто встиг загадати бажання, а хто ні, Женька жестом фокусника витягнув із поліетиленового пакета пляшку вина.

— Опа! Що в мене є! 

Правда, чарок чи склянок не знайшлося, тому, відкрутивши пробку за допомогою підручних засобів, вирішили — будемо пити по черзі з горлечка. 

Мені не дуже хотілося спиртного, тим більше не радувала перспектива торкатися губами до пляшки, яку вже хтось обслинив до мене. 

Тому коли вино пішло по колу, і дійшло до мене, я, взявши пляшку до рук, вже зібралася відмовитися від випивки і передати її далі, як сталося непередбачуване.

— Атас! — гукнув один із хлопців, Олег, який стояв найближче до того місця, звідки проглядався вхід на дискотеку. 

Я не встигла і оком зморгнути, як хлопці і дівчата кинулись хто куди, і швиденько майданчик спорожнів.

У мене від природи була кепська реакція, на це завжди нарікав наш учитель фізкультури, ремствуючи, що в будь-якій командній грі я завжди "зависала" у найбільш непідходящу мить і ловила ґав тоді, коли потрібно було рішуче діяти.

Так і тут — всі вже зникли в лабіринті темного інститутського подвір'я, і лише я досі продовжувала стовбичити на одному місці, до того ж не випускаючи з рук ту дурну пляшку.

А тут ще й хтось схопив мене ззаду за ліве  передпліччя, тримаючи міцно — не вирвешся. 

— Що тут відбувається? — прогримів над самим вухом добре знайомий голос. Почувши його, я вся сполотніла. Адже то був ніхто інший, як Мельник власною персоною.

"Ото влипла", — блискавкою пронеслося в моїй голові...

***

Я смикнулася, намагаючись утекти — та де там! Клятий Мельник, де він узявся на мою голову! І навіщо я взагалі пішла на цю дискотеку? Сиділа б у гуртожитку, пила чай із варенням і читала книгу…

 — Гордійчук? Це ви? — здавалося, викладач розгубився не менш, аніж я. Мабуть, через те, що в цьому куточку інститутського подвір’я було темно, він не одразу мене упізнав. 

 — Добрий вечір, Олександре Миколайовичу, — пискнула я, намагаючись сховати за спину злощасну пляшку. Проте Мельник помітив мій маневр і відібрав вино. Тут же відпустив мою руку, підійшов до урни для сміття, яка притулилася  скраю стоянки, і кинув туди пляшку.

Я була вільна, могла б дременути, але зараз це вже не мало сенсу — все одно він мене упізнав. Тож втеча ще більше б налаштувала Мельника проти мене. 

Втім, і зараз він виглядав дуже розгніваним, коли повернувся до мене і спробував заглянути мені в очі.

 — Не очікував такого саме від вас, — сказав він холодно. — Я думав, що ви, Аліно, серйозна дівчина, мав щодо вас неабиякі сподівання… Шкода буде, якщо я помилявся…