4

До того я читала у книгах різні описи поцілунків, почуття героїв при цьому варіювалися у найширшому спектрі емоцій —  від екстазу і піднесення до огиди та відразливості. Але після власного поцілунку з Женькою у мене залишилася тільки одна думка — я була здивована і осоромлена. Мені здавалося, що тепер всі навколо будуть сміятися з мене і вказувати пальцями: "Та вона не вміє цілуватися! Яка з неї артистка?" І Женька — я  була впевнена — почне кпинити найпершим. 

А що вже скаже Олександр Миколайович — про те я боялася навіть думати. Тому стояла, опустивши голову і пекла раків.

Але потім все ж несміливо підвела погляд і перше, що побачила  — був несподівано схвальний вираз обличчя нашого режисера. Женька стояв спокійно, наче нічого не трапилося, і підморгував мені. А решта наших артистів займалися своїми справами — хтось поспішно зубрив роль, хтось роздивлявся стелю, дівчина пилочкою полірувала нігті, хтось перешіптувався з сусідом… На мене та мої переживання було, як кажуть, нуль уваги.

Чесно кажучи, я відчула велике полегшення, коли Олександр Миколайович мугикнув: "Ну що ж, можна було й краще вивчити слова, але хоч так…"

І тут же махнув нам рукою — мовляв, ви поки що вільні, і підкликав до себе інших студентів.

Я швидко пішла подалі від натовпу, вмостилася за стіл на самій “галерці”, розгорнула якийсь підручник і вдала, що уважно читаю.

 — Ти тримаєш книжку догори ногами, — почувся насмішкуватий голос прямо над моєю головою.

То був Женька. Він підійшов і безцеремонно всівся прямо на стіл.

 — Перелякалася? 

 — З чого ти взяв? — я намагалась говорити таким само недбалим тоном, як і він. — Просто в мене голова от-от лусне, я цілісіньку ніч вчила цю кляту роль. Якби ж то наперед знати, яку сцену він обере для перевірки…

 — Та ніколи не вгадаєш —  Мельник дуже хитрий, — кивнув головою мій “Ромео”.  — Але ж наче все нормально пройшло?

Я знизала плечима. Звідки мені знати? 

 — Та все добре, він залишився задоволеним нашою сценкою, — Женька несподівано вирішив змінити тему. — Слухай, а ти прийдеш сьогодні на дискотеку? 

 — Не знаю… Якщо Марина з Катею підуть…

 — А що тобі ті Марина з Катею? Вони взагалі не з нашої компанії.

 — А яка це “наша компанія”?

 — Ну ти даєш! — він махнув рукою у напрямку решти “артистів”, що згуртувалися навколо Олександра Миколайовича. — Наша, театральна! Підемо, потусуємося, треба ж ближче познайомитися з новенькими, типу тебе.

Він простягнув руку і легенько смикнув мене за волосся.

Така фамільярність мені не дуже сподобалася.

З іншого боку, на Женьку було неможливо ображатися. Він часто ляпав дурниці і вів себе безпосередньо, немов ще не вийшов із дитячого віку, але це компенсувалося його добродушністю і почуттям гумору. Легка безтурботна вдача нерідко ставала йому в нагоді — у скрутних ситуаціях він вміло прикидався дурником, і  завдяки цьому будь-які витівки сходили йому з рук.

Мабуть, роль піднесеного Ромео не зовсім йому пасувала. Якби я була режисером п’єси, то скоріше б доручила Женьці грати дотепного і гострого на язик Меркуціо. Але Мельнику було видніше. 

 — Побачу, може й прийду, — сказала я.

 — Не “побачу”, а “обов’язково прийду”! — Женька повчально підняв догори вказівного пальця.  — Таки треба взяти над тобою шефство! Я сам зайду увечері і тебе заберу. В якій ви кімнаті живете — сімсот тринадцятій?

Гуртожиток —  як великий циганський табір — тут усі все про всіх знали. І в гості міг зайти хто завгодно у будь-який час. Тож і не дивно, що Женька, з яким ми досі майже не були знайомі, знав, де я живу. 

І навіть про моїх сусідок мав інформацію.

 — Марина з Катею на дискач не ходять, вони більше по барах тусуються…

 — Звідки тобі все відомо? — не витримала я.

 — Маю свої джерела, дорогенька. До речі, ти непогано цілуєшся, як для першокурсниці!

Мені страшенно хотілося дати йому запотиличника товстим підручником, який я досі тримала в руці. Це ж треба, мало в школі було хлопців, що  вічно дражнили і доколупувалися, то тепер і в інституті доведеться відгавкуватися від кпинів цього “майстра розмовного жанру”.

 — На жаль, про тебе я так би не сказала, — буркнула, відмічаючи краєм ока, що дехто з дівчат уже повернули голови у наш бік. Мабуть, їм стало цікаво, про що ж ми так довго розмовляємо. 

 — То це лише зараз, а потім твоя думка може й змінитися, — зареготав він, підвівся й побрів до гурту хлопців. Вже за мить звідти почувся його голос і дружний сміх, схожий на іржання коней.

Мені дуже хотілося вірити, що ця компашка потішається не наді мною…

***

Коли я повернулася до гуртожитку, то спитала у дівчат ( мимохіть, щоб вони не подумали, що це для мене так важливо), чи вони часом не збираються увечері на дискотеку.

 — Ой, тутешні дискотеки — відстій, — протягнула Марина. Вона саме розставляла на столі тарілки, поруч парувала сковорода зі смаженою картоплею, розповсюджуючи по кімнаті запаморочливий аромат. — Сідай обідати, Алінко.

Я помила руки і вмостилася за стіл, але тему дискотеки все ж не залишила у спокої.

 — Чому відстій?

 — Бо там одні діти, — відповіла двадцятилітня Катерина. Ну так, на її думку вона вже була дорослою, з неабияким життєвим досвідом жінкою.

Я скептично посміхнулася.

— Мені не подобається, що там чергують викладачі, — пояснила Марина.  — Та й взагалі нудно. Ще зі школи набридли подібні збіговиська.

 — Тоді я теж не піду. — сказала я, відчуваючи полегшення. Подумала, що, може, Женька вже й забув про своє запрошення, а якщо й згадає, то мені треба буде точнісінько так, як старші подруги, заявити: “Набридли подібні збіговиська”, ще й очі закотити під лоба. І тоді він від мене відчепиться.

Проте не так сталося, як гадалося.

Женька про свою пропозицію не забув і о сьомій вечора з’явився в нашій кімнаті.

 — Як, ти ще не готова? — загаласував він із порогу, побачивши, що я сиджу на ліжку в домашньому халатику, з книгою. — Бігом збирайся!