3

Разом зі мною на гурток записалися ще троє моїх одногрупників. Решта ж були студентами старших курсів, котрі вже займалися тут у попередні роки і брали участь у виставах. Зрозуміло, що вони почували себе, як ото “діди” в армії, які могли дозволити собі покпинити над недосвідченими “салагами”. 

У нас уже розпочалися заняття, Олександр Миколайович читав лекції з історії України. На його лекціях усі сиділи дуже тихо і дотримувалися залізної дисципліни, бо старшокурсники встигли нарозповідати історій про те, який він злопам’ятний і як може помститися тому, хто коли-небудь вивів його з рівноваги. Коли наставала пора сесії, він змушував таких “щасливчиків” ходити на перездачу по п’ять-шість разів, не згоджуючись на будь-які поступки, не йдучи на угоди з колегами, котрі приходили просити за рідних чи знайомих.

Хоча він не був таким уже деспотом, лекції читав цікаво, міг пожартувати, розповісти якусь історію із власного студентського життя. Одним словом, спостерігаючи за ним під час занять та спілкуючись з метою вирішення різних питань, як староста, я думала, що, можливо, усі ті чутки про нього перебільшені.

Але під час репетицій нашого театру він ставав ніби зовсім іншою людиною. У нього фанатично блищали очі, коли він розповідав про видатних драматургів та акторів, ділився з нами секретами сценічної майстерності. Пізніше, вже коли я закінчувала вуз, випадково підслухала розмову двох викладачів, які говорили про те, що Мельник у молодості мріяв стати актором, кілька разів пробував вступати в театральний, але увесь час провалювався. Начебто не було в нього особливого таланту, попри привабливу зовнішність. Я-то думала, що тільки дівчата так гаряче прагнуть стати актрисами, тому їм через великий конкурс важко  вступити до театрального. а хлопців там беруть завиграшки.

Хоча, можливо, то все були плітки. і театр для Олександра Миколайовича залишався тільки хобі. Але це було хобі, якому він присвячував значну частину свого життя.

У нього була молода дружина і донька років семи-восьми. Якось, гуляючи з дівчатами в центрі міста, я зустріла його з сім’єю поблизу універмагу . Звернула увагу на те, які вони всі троє були гарні, і як пасували один одному. Немов ідеальна родина з рекламної картинки якогось йогурту. Високий, впевнений у собі, зі спортивною фігурою чоловік, струнка білява жінка у модній сукні  та дівчинка-лялечка з великими блакитними очима та пухкими губками. Вони дуже мило усміхалися один одному, дівчинка щебетала і просила купити якусь іграшку — і батько відразу ж дістав гаманця та відрахував потрібну суму.

Марина смикнула мене за руку, і я зрозуміла, що стою на місці і витріщаюся на цю трійцю.

 — От, одружився зі своєю студенткою, — резюмувала сусідка, коли ми відійшли трохи далі.

 — Буває, — сказала я роблено байдуже.

Але вже наступного дня на репетиції, дивлячись на те. як він захоплено розповідає про п’єси Шекспіра, ловила себе на непрошених думках. Я думала — цікаво, як саме він познайомився з майбутньою дружиною? Чи вона просто відвідувала його лекції, і він побачив її на задній парті і закохався? Чи, може, вона так само, як і я, займалася у театральному гуртку  і  зачаровано дивилася на режисера, а потім зрозуміла, що не може без нього жити? 

Я здригнулася, бо Олександр Миколайович уже вдруге повторив моє ім’я.

 — Аліно, ви що, заснули? 

 — Вибачте, я задумалася, — пробурмотіла я.

 — Думати будете на побаченні, якщо вас, звісно, хтось колись запросить. А тут треба працювати. Повторіть, про що я тільки що говорив?

Я мовчала.

Решта гуртківців витріщалися на мене хтось зі злорадством, хтось зі співчуттям, інші ніби навіть із заздрістю. Вже за мить я зрозуміла, чим були зумовлені ті заздрісні вогники у їхніх очах. 

 — Я говорив, що ми будемо ставити п’єсу Шекспіра “Ромео та Джульєтта”, — незадоволено промовив Мельник. — А вас збирався призначити на головну роль. Але. коли ви будете й на сцені спати з розплющеними очима, то, боюся, глядачі закидають вас гнилими помідорами.

Я подумала, що це якийсь жарт. Мене на головну роль? Адже серед гуртківців було багато досвідченіших і, ніде правди діти, талановитіших і привабливіших дівчат. 

 — Втім, я ще можу передумати, — сказав Олександр Миколайович. — Все буде залежати від того, наскільки ви старанно працюватимете. Ось, для початку, візьміть п’єсу і вивчіть її напам’ять.

 — Усю п’єсу? — вражено перепитала я.

 — А що тут такого? — правда, потім він усе ж змилосердився. — Ну добре, вчіть тільки ті сцени, де є репліки Джульєтти. Але ви маєте знати назубок не лише слова вашої героїні, але й тих персонажів, з ким вона розмовляє. Ясно?

Я кивнула головою.

 — Дивіться, бо я все перевірю. Завтра ж! 

Коли я відкрила книгу і побачила, який обсяг тексту мені доведеться вивчити за одну ніч, мене охопила паніка…

***

Заняття гуртка закінчилося, і всі стали розходитись. Я вийшла в коридор і побачила, що там стоять двоє хлопців з третього курсу — Женька і Олег.  Женька якраз мав грати роль Ромео, тому він, по праву мого майбутнього сценічного партнера, підійшов до мене і поплескав по плечу:

 — Що, здрейфила, мала? Не бійся, прорвемось!

 — Він завжди каже вчити всю п’єсу? — спитала я.

Я думала, що ми будемо йти по порядку — спершу вивчати слова першої дії, репетирувати її, тоді другу і так далі.

Женька закотив очі під лоба.

 — Ага, то в нього типу перевірка така. Але ти вивчи тільки свої слова, співрозмовників не треба, хіба запам’ятай зміст, щоб знати, коли тобі вступати. Та й взагалі, не переживай, дівчата тобі підкажуть, якщо що. В мене он ще більше тексту, а я не парюся.

 — У нього пам’ять феноменальна, — сказав мені Олег, киваючи на Женьку. — Він раз прочитає текст — і вже знає назубок. Талант!

 — Так, трохи є, — Женька задоволено усміхнувся.

Потім я пішла до гуртожитку вчити свою роль. Треба зазначити, що феноменальною пам’яттю, на відміну від майбутнього Ромео, я не володіла. Якби хоч репліки героїв були заримовані, а так…