2

Все почалося з Шекспіра…

Хоча насправді Шекспір тут був ні при чому. Одвічний сюжет існував задовго до його народження, мабуть, ще у давніх греків чи єгиптян. Наївна юна дівчина ( для більш категоричних оповідачів ці три слова можна замінити одним — “”дурепа”) і старший чоловік.

Але не буду надто забігати наперед. Після закінчення школи батьки “встромили” мене до педінституту ( так тоді й говорили — “встромили”, бо більшість людей були впевнені, що вступити до вузу власними силами нереально).

Раніше у цьому вузі навчалася донька маминого начальника. І так вийшло, що вона писала дипломну у викладача, який тоді ще був просто викладачем, а нині став ректором. Отож, можна сказати, ми впіймали Бога за бороду — мали блат у ректораті. І ця колишня дипломниця.,а зараз вже солідна пані, яка працювала у райдержадміністрації, погодилася замовити за мене словечко перед своїм колишнім викладачем — теперішнім ректором. За це батьки заплатили їй сто доларів.

На той час то була чимала сума. Але підозрюю, що вона маму надурила, і ректор про моє існування навіть не знав. Бо на екзаменах мене досить пристойно ганяли, але не зрізали. Поскільки я  подала документи на факультет історії, то. на моє превелике щастя, ні математики, ні фізики, ні інших точних дисциплін мені складати не було потреби. А з мовою та історією я сяк-так справилася, й незабаром побачила себе у списках щасливчиків, які були зараховані на перший курс.

Нам сказали приїхати до інституту заздалегідь, 25 серпня — щоб поселитися в гуртожиток і відпрацювати практику. Практика полягала у прибиранні території та  самого приміщення інституту. 

У гуртожитку мене поселили до  кімнати, де вже жили двоє старшокурсниць. Вони перейшли на четвертий курс, тож одразу взяли наді мною шефство, і в перший вечір після того, як я до них присусідилася, повели мене на екскурсію місцевими барами. Це були веселі дівчата, про яких ходив поговір, що вони ведуть легковажний спосіб життя. Однак вони ставилися до мене добре, і коли я сказала, що пити не буду, а просто посиджу біля них, тільки покрутили пальцями біля скроні, та не почали мене гнобити. Вони собі розважалися, а я сиділа в куточку з келихом вина ( вино довелося замовити, щоб не виглядати зовсім вже білою вороною) і чекала, поки сусідки закінчать фліртувати з двома симпатичними парубками, і ми підемо назад до гуртожитку. Тим більше, вже перевалило за десяту, а об одинадцятій вечора вахтерка запирала “общагу”, і тоді туди можна було зайти лише через вікна доброзичливців, що жили на першому поверсі. Але я про те ще не знала, і страх залишитися ночувати на вулиці, зробив мене сміливішою.

Я підійшла до однієї з дівчат, Марини, котра саме вирушала танцювати зі своїм обранцем, і сказала, що, мабуть, нам уже пора йти додому.

На це вона засміялася, дала мені ключа і сказала, щоб я валила до общаги, бо дитячий час уже закінчився, а вони сьогодні ночуватимуть деінде.

З таким благословінням я й попленталась до гуртожитку, і встигла заскочити через “вертушку” за п’ять хвилин до одинадцятої, коли вахтерка вже вибиралася зі своєї заскленої кабінки, яку ми називали “шпаківнею”, аби замкнути двері.

 — Ти новенька? — спитала вона, суворо зсунувши брови. — З якої кімнати? З сімсот тринадцятої? Ну-ну, гарно починаєш, та чи добре скінчиш? 

Вахтерку студенти між собою  кликали Кассандрою, бо вона була трохи не в собі і часом говорила дивні речі. Хоча не раз і не два її химерні слова потім збувалися…

Я пішла до своєї кімнати, розстелила постіль і лягла. Та сон не йшов. У голові, немов візерунки калейдоскопа, змінювалися враження дня, що минув, а ще заважали незвичні звуки. За тонкими стінами йшло веселе студентське життя  — хтось слухав музику на всю потужність, хтось голосно розмовляв, згори раптом щось упало, аж, здавалося, стеля задрижала… Я почувала себе маленьким мишенятком, що забилося в нірку і злякано тремтить, не знаючи, як йому вижити у цьому новому для себе середовищі…

***

Та нічого страшного у гуртожитківському житті не було. Я швидко втягнулася в цю яскраву, галасливу, трохи "циганську" родину хлопців і дівчат, і більше не почувалася ніяково. Навіть коли сусідки приводили до себе на ніч кавалерів ( а таке теж траплялося), то я просто відверталася до стіни і вдавала, що не чую усіх тих звуків, які супроводжували їхні любощі.

Чесно кажучи, ті звуки здавалися мені смішними, і увесь процес студентських залицянь нічим не нагадував красиві сцени з книг та фільмів, якими я захоплювалась. 

До мене ніхто з хлопців клинців не підбивав. Коханці сусідок ставилися до мене скоріше поблажливо, як до молодшої сестрички, навіть приносили цукерки і шоколадки.

У моїй групі було десь порівну дівчат і хлопців. Це вважалося ще непоганим співвідношенням для педагогічного, бо на інших факультетах ( філологічному, майбутніх вчителів початкових класів, "дошкільників") були всуціль одні дівчата. На фізматі теж, як і на історичному, були й хлопці, і дівчата. І тільки фізкультурний факультет міг похвалитися відбірним чоловічим товариством. 

Але загалом по вузу все одно на трьох дівчат приходився один хлопець. Так що їм було з кого вибирати, і на мене ніхто особливо не звертав уваги. 

Ви спитаєте, а до чого ж тут Шекспір?

До того, що це був улюблений драматург нашого куратора, Олександра Миколайовича.

Я дізналася про це вже за кілька днів після того, як вперше побачила цього викладача.

Це сталося ще до першого вересня, коли нас, жовтороту групу першокурсників, під гаслом тієї самої "виробничої практики" вивели на подвір'я, видали рукавички і наказали виривати бур'ян на клумбах.

Більш старанні та відповідальні новоспечені студенти тут же взялися за роботу, та частина з нас  просто стояла і точила ляси. Я належала до першої групи, не через те, що так уже хотіла вислужитися, а просто звикла швидко робити те, що скажуть, бо мені було шкода дарма потраченого часу.