Усі персонажі та події роману є повністю вигаданими. Не варто шукати реальних прототипів, будь-які збіги - випадкові.
У це, мабуть, важко повірити, але до вісімнадцяти років я жодного разу не цілувалася з хлопцем. Не скажу, що я була таким уже страшком чи зашуганою “ботанічкою”, зовсім ні. Мої подружки завжди казали, що я симпатична, та й сама я, дивлячись у дзеркало, бачила привабливу дівчину з хвилястим каштановим волоссям і великими сірими очима. Фігура у мене теж нормальна, і одягалася я цілком пристойно, адже була єдиною дитиною у батьків, які любили та балували мене.
Проте в той час, коли моїх однокласниць проводжали з дискотеки хлопці, я йшла додому одна.
— Вони бояться мати з тобою справу, — якось сказала моя сусідка по парті Оксана. — Бо ти виглядаєш надто холодною і неприступною.
Ну і що мені тепер — одягти міні-спідницю та кофтинку з декольте до пупа? У такому одязі мені б було незручно, адже я мала свій стиль. який можна було назвати романтичним, і не збиралася йому зраджувати. Я любила носити довгі сукні та “циганські” спідниці, замість модних джинсів з заниженою талією та коротких топиків. Одним словом, як сказала колись про мене вчителька української мови, я народилася не в тому столітті.
До речі, вчилася я досить добре, хоч і не була відмінницею. Мені не подобалися точні науки, я почувалася безпорадною перед геометричними теоремами та задачками з фізики. Просто визубрювала теорію, і за те мені ставили “четвірку”.
А от гуманітарні науки — мову, літературу, історію — я любила. І багато читала, хоча то переважно були книги не зі шкільної програми. Я йшла до бібліотеки і знайома бібліотекарка з якихось своїх сховків діставала романи про кохання з яскравими обкладинками, на яких були зображені незмінні парочки — він і вона, що ніжно обіймалися або зливалися в пристрасному поцілунку.
І ото такі книги я ковтала одну за одною, часом і ночами сиділа, не в змозі відірватися від пригод неперевершеної Анжеліки, Катрін чи Маріанни.
Я мріяла про те, що от мине зовсім трохи часу — і в моєму житті також з’явиться Він — такий красивий, мужній, романтичний і трохи загадковий, як і герої моїх улюблених книг.
Проте поки що мене оточували тільки цілком звичайні хлопці — вони були незграбні, з прищами на обличчі, багато сміялися і через слово вставляли матюки. Нічого таємничого і романтичного я в них не бачила.
Тому залишалося закохуватися в книжкових героїв, або в популярних музикантів. Деякі кліпи я переглядала годинами, і коли слухала музику, серце завмирало у передчутті чогось незвіданого і прекрасного…
Та в житті на мене звертали увагу в основному чоловіки старшого віку. Сама не знаю, чим я їх приваблювала, але часто, коли йшла по вулиці, до мене підходили незнайомі чоловіки і висловлювали бажання познайомитися. Звісно, я їх відшивала.
Вона здавалися мені старими і неприємними. Дійсно, якщо ти вже сорокарічний дідуган ( для мене шістнадцятирічної це справді був уже похилий вік) — то упадай за такою самою пенсіонеркою.
Правда, один виняток усе ж був — наш вчитель інформатики. Ну, він був порівняно молодий, тільки недавно закінчив університет і прийшов працювати до школи. І всі дівчата-одинадцятикласниці дружно стріляли в нього очима, від чого бідний інформатик червонів і забував, про що мав розповідати на уроці.
Мені він теж подобався, ніде гріха таїти. Ну, звісно, до героїв улюблених романів не дотягував, бо був мовчазний, носив окуляри і пояснював свій предмет так туманно, що я дивилася на ті цифри і літери на моніторі комп’ютера, як баран на нові ворота.
— Аліно, невже ви зовсім нічого не розумієте? — запитав він одного лютневого дня, коли викликав мене до дошки, щоб я написала якусь елементарну програму, і. звісно, я не змогла цього зробити.
— Вона тупа! — кинув із задньої парти Ромка Мироненко, який чомусь постійно мене обзивав ( але Оксана вважала, що таким чином він дає зрозуміти, що я йому подобаюся).
— Сам тупорилий! — відповіла я Мироненку.
— Замовкніть обоє! — вчитель постукав долонею по столу. — Що ж, Аліно, я вимушений поставити вам “двійку”.
Я низько нахилила голову. Мені було дуже соромно, бо “двійок” отримувати мені ще не доводилося. Здавалося, увесь клас глузує з мене. Хоча насправді реготав один Ромка, а іншим було відверто пофіг. “Добре, що не мені вліпили пару”, — читалося на їхніх обличчях.
Я сіла на своє місце — за другу парту скраю біля стіни, і затулила обличчя руками. Так просиділа до самого дзвінка. Всі дружно піднялися з місць і повиходили з комп’ютерного класу, а я продовжувала сидіти. Нібито якийсь ступор на мене напав.
Раптом я відчула, як хтось торкнувся мого плеча.
Підняла голову — і побачила стурбоване обличчя інформатика.
— Аліно, з вами все гаразд? — допитувався він.
Мені було дивно, що він звертається до нас на “ви”. Більше ніхто з учителів так не робив.
— Так, — я піднялася й почала збирати свої речі. Намагалася не дивитися у його бік, але він все не відходив, і стояв біля моєї парти.
— Знаєте, я не буду вам сьогодні ставити “двійку”, — раптом сказав він. — Ви зараз підете додому, добре опрацюєте тему, якої не знали, а завтра після уроків підійдете до мене і напишете самостійну роботу. Домовились?
— Добре, — сказала я, взяла сумку і вийшла з класу.
В коридорі на мене вже чекала Оксана.
— Ну? Що він тобі сказав?
— Звелів завтра прийти після уроків на перездачу, — похмуро відповіла я.
— О, то це просто супер!
— Я б так не сказала. Все одно я дуб дубом у тому програмуванні. Хоч цілу ніч сидітиму і вчитиму — толку не буде…
— Так, не парся, Алінко, — сказала подруга. — У мене є план дій, та ось побачиш — він тобі одні “п’ятірки” буде ставити.
Я недовірливо скривилася.
— Ну ви ж залишитеся самі після уроків, — Оксана хитро підморгнула. — Ти можеш так повернути ситуацію, що він почне до тебе приставати, а тоді ти скажеш, що про все розповіси директору, якщо він не поставить тобі “п’ятірку”.
#2164 в Жіночий роман
#9506 в Любовні романи
#3663 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 20.03.2023