Глава 4.

- Поклади руку на апарат. - промовив той.

- Навіщо?

- Напевно ти знаєш, що в 17 років кожна людина проходить тест на мутогени? Сьогодні ти теж його пройдеш. - через паузу, прискіпливо. - Інші діти проходять його з директором, але через те, що я тут, можу прийняти його у тебе..

Тут я реально запанікувала.

"Він же замміністра дивних справ, якщо в мене буде ген нащадка Дива, мене точно відразу прикриють. Треба його відволікти."

- Вибачте, мені треба в туалет. - промовила я не дивлячись на нього.

- Сходиш після тесту.

- Але це терміново. - захвилювалася.

- Ні. - в його голосі я відчула розратованість.

"Легко ж було його розізлити.."

Я не витримала, і так само не дивлячись на нього гукнула:

- Ви що хочете, щоб я тут обісцялася?!

Вінґстон вийшов з себе, і нахилившись до мого обличчя грубим голосом, дивлячись мені прямо в очі, наганяючи страх, промовив:

- Замовкни, тупе дівчисько! - міцно взявши мою спокійно лежачу на бильці стільця руку, він поклав на апарат.

Насупившись, я почала продумувати інші варіанти.

- А це боляче? - спитала я, вже подивившись на нього.

Він ігноруючи мене пройшов повз стіл і сів на інший стілець. Діставши свій наче улюблений блакнот, він приготувався писати.

- Ви не почули? - спробувала свою вдачу.

Він так само ігноруючи почав щось писати в блакноті. Я вирішила промовчати. Через декілька хвилин він завершив писати, і натиснув на кнопку біля нього, яка запустила апарат.

"Не хвилюватися, не хвилюватися, хвилювання зробить все ще гірше." Я спробувала себе заспокоїти, але марно. Серце все ще вилітало з грудей.

Раптом я відчула різкий біль у руці, наче сильний опік вогнем, який нажаль, я не могла зупинити. А він усе більше і більше врізавався мені в шкіру. Наче маленькі, пекельні, різбці кололи руку. Біль швидко минула, але руку я прибрати не змогла. Апарат сильно стискав її, накривши зверху металевою пластиною.

- Хай йому дідько! - почула я. - Мабуть, зламався. Стара залізяка.

"Апарат накрився? Серйозно?! Оце то мені пощастило." - я з полегшенням видохнула.

- Як тепер дістати руку? - запитала я.

Вінґстон поклав свій блокнот на стіл та вставши, підійшов до мене. Натиснув на кнопку збоку апарату, пару раз ногою вдарив по нижній частині, яка стояла на підлозі. І нарешті прилад відчинився, відпустивши із довгого заключення мою нещасну руку. Витягши руку, на долоні я побачила невелике подразнення.

"Заживе." - відмахнулася я.

- Можна йти? - спитала я, поспішаючи піти з цього моторошного місця.

- Так, але ми до цього ще повернемося. Знай, я слідкую за тобою! - він різко глянув на мене своїм найпронизливішим поглядом, тому серце закалатало ще більше.

Я встала зі стільця, і вийшовши зі складу, дуже рвучко, наче мені не вистачало повітря вдихнула і видохнула. 

"Пронесло.."

Піднявшись по сходах, я завернула до свого класу.

- Ну що? - коли я зайшла в клас, мене спитав Марк. - В тебе є мутоген?

- Поки невідомо.. - промовила я притримавши паузу. - Апарат зламався..

- Ого, напевно старий, як мій дідусь. - промовив Марк посміхнувшись. - Ви ще не знаєте, як він сопе..

- В тебе все в порядку? - стривожено спитала Софі. - Ти наче бліда.

- Все в нормі. Я не бліда, але трохи хвилююся що буде далі, адже Вінґстон сказав буде слідувати за мною.

- З якого це дива? - спитав Марк.

- Можливо, тому що він не дізнався чи є в мене мутоген? Я для нього підозріла. - головою я впала на парту, піднявши палець продовжила. - Майже 100 років прилад не ламався. На ньому перевіряли всю мою сім'ю, навіть пра-прабабусь і дідусів, які навчалися саме в цій школі. Аж раптом на мені він ламається. Що це може означати? - я підняла голову і зиркнула на друзів.

- Що в тебе мутоген.. - розчаровано промовив Марк, коли Софі раптом вдарила його ліктем.

- Ти з глузду з'їхав? - обурилася вона.

- Наче ні..

- Стійте! Вибачте, не сваріться через мене. - втрутилася я.

- Це не через тебе, просто цей ідіот може ляпнути щось, що йому заманеться!

Вона різко глянула на Марка. В цьому погляді було видно і ненависть, і закоханість. Софі давно вже сохла по Марку, але хлопець ніколи цього не помічав. Це не був його сильний бік.

- Це я ідіот? Софі, що з тобою? - гукнув Марк.

- Тиша в класі! - почувся голос вчителя.

Софі сиділа з Марком на передостанній парті класу, але зараз вона швидко підсіла до мене на останню.

- Він тобі подобається? - пошебки спитала я.

- Зовсім ні! - викрикнула Софі, дивлячись на мене очима повного нерозуміння.

Тепер нас двох помітив вчитель:

- Дівчата, зробіть тишу, щоб я зміг далі проводити урок!

- Добре.. - промовила я пошебки.

- Він егоїст та ідіот. - в голосі Софі відчувся сум.

- Наче нормальний друг, але схоже до нього треба при..

Мене перервав дзвоник на перерву. Софі вирішила не продовжувати розмову, тому промовчала.

- Дівчата, підемо в столову? - повернувшись до нас, з полегшенням від ще одного закінченого уроку спитав Марк. - Кажуть, що сьогодні там смачні котлети з картопляним пюре, і запашний, дуже придуже солодкий чай. - посміхнувся той з ямочками на щічках.

- Ходімо. - посміхнулась я.

В столовій сьогодні стояв такий гамір, тому що там було велике скупчення людей. Товпу людей наче відкидало хвилею, коли хтось відходив зі своїм обідом від столу видачі. Протиснутися туди навіть за чаєм було вкрай важко - майже неможливо.

- Що будемо робити?! - криком спитав Марк.

- Навіть не знаю. Може сходимо до твоєї мами на чай? - гукнула я.

- Ні! Я не хочу її турбувати.

- Але ж ти її син, я думаю вона знайде час для тебе і твоїх друзів.

- Вибачте, я не хочу.

- Підемо до класу. В мене наче завалялася пачка печива в сумці. - прокричала Софі.

- Гаразд. - погодилася я.

Прийшовши до класу, ми зостали тільки Ніка, який майже лежав за партою у смартфоні поклавши ноги на два бічні стільці, які для комфорту поставив вздовж парти.