Глава 2.

Я сіла.

- Емілі Хайден правильно? - він взяв зі стола великий, товстий журнал.

- Так.

- Добре. - відстороненим голосом промовив він. - Я задам вам декілька запитань, постарайтеся відповідати чесно, тому що це піде в міні протокол про вас.

- Зрозуміла.

- У вас були якісь прояви незрозумілої поведінки чи речі, які неможливо пояснити?

- Ні. - коротко відмовила я.

- Умгу.. - він записав це в журнал. - У вас є родичі про яких вам розповідали батьки в дитинстві?

- Не пам'ятаю, щоб таке було.

- Гаразд, давай закінчено з найпростішого запитання.. - він подивився в журнал та продовжив. - Знаєш, що таке метеорит?

- Так. Це небесні тіла, уламки астероїдів, які час від часу падають на Землю.

- Вірно. - він записав у свій журнал та підняв на мене очі.

"Уроки астрології не пройшли дарма".

- Вам розповідали коли на землю падав останній метеорит? - він пильно подивився мені в очі, так що в мене пробіглись мурашки по спині.

Я промовчала. Мені було некомфортно сидіти навпроти цього типу.

"Чорт, да чого ж він докопався до мене. Мені нічого, ніколи не розповідали.."

- Не знаєте, місіс Хайден.. Так і запишемо. - він знову почав щось вичерчувати в журналі. - Гаразд, досить. По вашому досьє видно, що у вас завтра сімнадцятирічне день народження, тоді я дізнаюся більше чи відноситесь ви до мутаційних людей. - він замявся. - Коротко кажучи мутантів.

- Що за мутанти? - незрозуміло, з питанням накинулась на нього.

- Вибачте, але поки вам не є 17 я не маю права розголошувати вам хто такі мутанти. А зараз прошу покинути приміщення та покликати до мене Данієля Флітчера.

- Але.. - він подивився на мене таким поглядом, що я вирішила стулити пельку, послухаючи його.

Перед дверима до класу я стояла роздумуючи його слова. Як раптом задзвонив дзвін на перерву, в ту ж секунду я зайшла до класу.

- Данієлю, тебе кликав містер Вінґстон. - промовила я до русявого хлопця.

Пройшовши далі в кінець класу, я сіла біля Софі.

- Ну що? Які запитання тобі ставили? - поцікавився Марк, повернувшись до мене.

- Пф.. Якась маячня. Казав про мутації людей, метеорити. Що це може бути? Апокаліпсис? - нервово промовила я.

- Хм.. Я щось подібне чула. - зауважила Софі. - Мені в дитинстві мати розповідала казку про метеорит, Диво, яке породило людей та магічні сили - мутації, типу вони могли передатися людству.

- Цікаво. - я пригадала, як була маленька, тато сидів на ліжку та розповідав мені цю казочку. 

"Але ж магії не існує?"

Решту дня в мене паморочиться голова від втоми. Друзів допитували раніш за мене, але вони не пам'ятали питання, наче їх стерли з їхнього мозку.

"Чому ж я пам'ятаю?" - думала я спускаючись по сходах школи. Вийшли зі школи ми вже разом з Софі, тому що Маркова мати забрала сина раніше. Софі звернула на свою вулицю, а я на свою. Прийшовши додому, я сіла вечеряти з татом, мати раніше повечерявши, дивилася телевізор у батьківській спальні.

- Тату, сьогодні на одному уроці до нас завітав містер Вінґстон, з якогось там міністерства дивних питань.. - звернулась я до тата, коли він накладав собі на тарілку салат, жуючи його.

- Кхм.. - від здивування він ледве не подавився.

- Він казав про метеорит та мутантів, може ти знаєш хто такі мутанти?

- Пам'ятаєш в дитинстві, я розповідав тобі про Диво?

- Диво, яке породило планету, після зруйнування її метеоритом. - одразу згадала я.

- Саме так. Але цей метеорит було Диво.. Подекують, що Диво було дівчиною – світлою неначе сонце, доброю неначе квітка та яскравою неначе блискавка.
Одного разу прогулюючись, вона зустріла серце, червоне та світле, це було серце одної людини, яка жила на землі до її руйнування. Дівчина-Диво вирішила віддати частику своєї душі-сили, щоб відродити серце. Воно здавалося їй дуже щирим, гарним, та найголовніше воно виділяло тепло життя.

- Тату, це ж казочка. Навіщо вона мені?

- Це не зовсім казка.

Пізніше людина, яку відродила Диво, а саме человіка, покохав Диво. В них народилось дитя, не схоже на інших, воно було напів людиною, напів чарівною істотою – мутантом.
Це дитя породжувало мир, кохання та життя на планеті, допоки Диво не померло, її занепастила земля та поганої думки люди – злі люди. Перед смертю Диво віддала всю свою силу дитині, і бажала, щоб дитя звільнило всіх грішних від зла.
Дитя вирішило віддати кожному на землі - частинку своєї душі, розірвавши її на крихітні чатинки, які з часом роздало людству. Найбільшу частину воно віддало одній з дітей свого роду.
Відтоді всі забули про Диво, і стали живитися магією частинок, які їм дало дитя кохання.
Але рід все ще не зникає…
- Так чий це рід? – спитала я.
- Кажуть – богів, кажуть – людей, але цей чоловік твій пра-пра-…- дід. Тому, якщо в школі будуть перевіряти на мутогени, ти не повинна це розповідати комусь, цей шматок душі може жити у тобі… - він замислився. – В нашому світі живуть мутанти, люди з надзвичайними здібностями, яким передавалась частинка душі, їх важко розпізнати серед людей, але і їм важко жити в темряві…

Через невелику паузу він заклав собі у рота ще салату і продовжив:

- Тобі завтра вже 17, зазвичай в цьому віці вища влада перевіряє всіх дітей на мутогени, тобто якщо вони дізнаються що ти можливо нащадок Дива, тебе відправлять у закрите приміщення, для того щоб вивчати, тому як я вже казав, якщо саме в школі тебе будуть перевіряти на мутоген ти не повинна розповідати те, що я сьогодні тобі сказав, це дуже важливо. Від цього залежить твоє життя.

​​​​​- Я зрозуміла, але тату сьогодні цей чоловік Вінґстон, давав запитання кожному з дітей нашого класу. Всі не пам'ятали питання, але я їх пам'ятаю. Так можуть проявлятися мутогени?

- Схоже зросла активність людей з мутогенами, тому вони й приходили вже в навчальні заклади. А ось чому ти пам'ятаєш, а інші ні, навіть не знаю. - він замислився.

- Може завтра не піду до школи, щоб не наражати себе на небезпеку?