ЕПІЛОГ

У листопаді я отримала права і насамперед потягла Стаса шукати потрібну машину. Але якщо мені подобалася модель, то вона обов'язково була дуже дорогою, а якщо машина подобалася Стасові, то я вернула носа. Словосполучення «хороша машина» ми розуміли по-різному.

—    Така синенька, блискуча і колеса маленькі, - мої вигуки з приводу Ніссан мікри в одному з автосалонів.

—    Синій колір – малопомітний на дорозі. Краще червоний чи жовтий. Білий не пропоную, бо часто мити доведеться. Взимку теж малопомітна. Маленькі колеса - це при попаданні в канаву з нашими дорогами - глушник від пуза точно відіб'є, - коментував Стас.

—    Вау, який салон відпадний, подивися, - залізла в Шевроле сріблястого кольору і прибалділа від оформлення всередині. Стас сів на пасажирське сидіння й критично оглянув мене,  потонулу в шкірозаміннику.

—    Тобі сидіти зручно? Чи подушку підкладатимеш?
Отак ми розважалися до весни. Восьмого березня у моєму житті з'явилася вона – червона Деу матіз. Не нова, з пробігом, але невеликим.

—    Мені ще хочеться на неї всяких прикольних штучок, - намагалася пояснити Стасові моє бажання прикрасити машину.

—    Яких ще штучок, Катя? Що ти від мене хочеш взагалі, коли ти сама себе не розумієш? - сердився він. 

—    Стас, ну я ж не розбираюся! Ти що мені не можеш порадити? Я хочу, наприклад, щоб на ній щось намалювали.

—    Портрет твій. Щоб усі бачили, хто їде, - він усміхнувся.

—    Дуже смішно! Ні, ось тут, - вказала на заднє сидіння, - покласти подушечки у вигляді сонечок. Тут, - тицьнула пальцем на лобове скло, - щось гарне повісити. На сидіння чохли з хутра леопардового кольору натягти. Крутняк!

—    Це машина, а не іграшка. Хоча якщо хочеш, розмальовуй, – вирішив не заважати проявам моєї творчості Стас.

—    У що? – якась криза жанру напала.

—    У сонечко, - пожартував. А дарма. Мені ідея дуже сподобалася. Знайшла хлопця, який мені затюнінгував мою кралю під сонечко. Багато премудростей не знадобилося - спереду чорною фарбою під мордочку, а з боків цятки чорні на червоному тлі. Стас приїхав з роботи, спочатку не зрозумів, що це Єва лепече:

—    А ми каталися на бозій каловкі. З Катею. Ти хоцеш?  Весело було!

—    Ти на каруселі теж поперлася? – глянув на мене осудливо, думав, що ми до парку їздили на каруселях кататися. - Не боїшся собі й дитині щось застудити? Холодно ще якось.

—    А це не каруселі, - поспішила пояснити помилкове сприйняття.
Коли побачив мою машину в гаражі, тільки посміхнувся.

—    Господи, маленька і більша дитина. Приготуйся до неадекватних реакцій на дорозі, коли поїдеш у місто, – попередив. Натомість я була на дорозі помітна, і всі мені сигналили клаксонами, а іноді на тлі мого жучка фотографувалися. Моя машинка була одна така ексклюзивна.
У січні сім'я, що утримувала дитячий садок, виїхала до Канади, і знову постало гостро питання дитячого садка. В окрузі таких закладів не було, а розташований за півгодини їзди садочок мав погану репутацію.
Валерія Миколаївна іноді виконувала роль бабусі, тим більше, що до Єви вона звикла, але постійно її експлуатувати нам совість не дозволяла, тому необхідно було шукати вихід. Стас запропонував найняти няньку.

—    Моєї зарплати вистачить, - заявив якось увечері, заповнюючи якусь документацію. Після захисту дисертації його призначили заступником завідуючого відділення хірургії, тому всю тягомотну  писанину він забирав додому і тут спокійно (а іноді й не дуже) заповнював. Я намагалася на прохання Єви шити худій Барбі нове вбрання. І раптом видала:

—    Я теж можу підробляти. Даня давно вже пропонує до нього секретаркою, – у залі повисла тиша. Стас навіть документи відсунув. 

—    Секретаркою? До Дані? - подивився на мене точно так, як лікар на хворого, дуже хворого.

—    Ага. Там папірці друкувати можна частково вдома.

—    А до мене ти не хочеш секретаркою? Он скільки папірців. І все треба друкувати.

—    А ти маєш таку посаду?

—    Досі не було. Але я можу тобі будь-яку посаду створити. Психологом хочеш? Проведеш пару тренінгів у нашому депресивно-маніакальному колективі. Все одно пів року у вас буде практика. От і попрактикуєшся.

—    Звісно, я обрала запропонований Стасом варіант. Даня, почувши чергову мою відмову, засмутився. Але не надовго.

—     А як ти дивишся, якщо у тебе попрацює Зоя? - делікатно так почала підробляти свахою.

—    Що за Зоя? – здивувався Даня.

—    Вона навчається у нашому медінституті, дівчинка із села, але дуже розумна, комп'ютером користується чудово. І Ворд, і Ексель знає. Грамотна та вихована. Вона з багатодітної сім'ї, тому гроші дуже потрібні. На мене трохи схожа, - останні слова подіяли краще, ніж усі попередні.

—     Ти мені замінника себе знайшла? Смішно, - намагався довго не дивитися в очі.

—     Ні. Вона краща за мене. Ось побачиш. Не така противна.

Зої вистачило розуму і талантів, щоб збагнути, як їй пощастило. Дівчина доклала максимум зусиль, щоб її роботу оцінили. Коли Люба розповіла, що бачила, як Даня малює портрет Зої, я зрозуміла, що крига скресла. Душі стало легко і приємно, бо вже грішною справою про відворот подумувала.

Кастинг на найкращу няньку нашої принцеси ми проводили майже тиждень. На оголошення відгукнулося дуже багато дівчат та жінок. Перші не влаштовували мене, особливо якщо вони подобалися Стасу (від гріха та спокуси подалі), другі –  Стаса.

— А чому няня має бути обов'язково жінкою? - закинув вудку Стас.

—    До чого ти ведеш? Кого знайшов? - бачу по очах, що є варіант.

—    Він сам знайшовся. Сьогодні розмовляв із Гошею. Хлопець роботу гідну ніяк не знайде, а ми чужих шукаємо. Згоден навіть кашки Єві варити.

 Це був чудовий варіант, оскільки і Гошу ми добре знали, і Єву він влаштовував на всі сто відсотків. Він міг вигадати різноманітні ігри миттєво, але оригінальність його іноді зашкалювала. Приїжджаю із інституту. Гоша з Євою грають у хованки. Мене не помітили, захопились. Поки шукаю на кухні, що  б до рота вкинути, чую Гошину лічилку: