ГЛАВА 37 ВТЕЧА

Намагаючись розстебнути ґудзики на моїй сукні, Даня приклав трохи більше, ніж потрібно було сили, і гудзики усі дружно посипалися на підлогу. Дзвін  від падіння металевих крапельок увімкнув мій розум, і я спробувала  відштовхнути Даню, але ніякого ефекту це не мало – він був набагато сильнішим. Тоді в хід пішов дикий спосіб, але нічого кращого тоді не придумала  – вкусила. І одразу відчула смак крові на губах.

Даня сіпнувся від болю й ніби прокинувся від сну, отямився, повертаючись в реал, розуміючи, де знаходиться і що відбувається.
Різко сів, схопився руками за голову й винувато глянув на мене.

—     Вибач, - в очах дійсно читалося розкаяння.

—    І ти мене, добре? Перекис є? Кров на губі, - він спочатку приклав спиртову примочку, а потім приніс Любину сукню.

—    Це щоб додому дійти. Я куплю тобі нову. Кращу. Давай сьогодні з портретом закруглятись, а то… сама бачиш. Я Єву пізніше приведу. Пробач, ради усього святого.

Єву привела його мати.
—    З Данею нормально? – запитала обережно.

—    Та не знаю. Ти як пішла, попросив, щоб я Єву за годину відвела, а сам у машину стрибнув і поїхав. Сказав «у справах». Ви посварилися? Він щось накоїв?

—    Ні. Просто сеанс малювання довелося перенести. За Єву дякую.

Як я не переконувала Валерію Миколаївну, що все добре, по її очах бачила – не вірить, але ні про що не питала через свою делікатність.

Щоб якось відволіктися від гидких думок, вирішила спекти тортик на вечерю. Коржі поприлипали, крем вийшов із грудочками. Правду кажуть: на кухню треба приходити з чистими думками та вкладати в їжу шматочок душі, а не пертися з розхристаною душею і дурними думками. А у мене як на душі фігово, так і на тарілці – не їстівний вигляд приготованого.

—    Ну що, Євусь, їсти будемо? Викидати шкода. Воно смачне, тільки некрасиво зовні, - і рекламувати щось у мене теж не виходило. Але Єві головне, щоб було солодко, тож з'їла, тільки облизалася. І помчала малювати, на ходу запитавши:

—    Мозьна олівці? Багато? – мала на увазі велику коробку, що лежить у тумбочці під комп'ютером.

—    Тільки все потім покладеш назад. Бо береш двадцять штук, а залишається десять. Неправильна математика.

—    Цюдова! – це означало «як вийде». Заборони їй малювати, а потім виявиться, що талант пригнобили. Олівців не шкода, але до порядку треба привчати якось. Поки Єва малювала, я дивилася на Данин щоденник із віршами, який таки прихопила, йдучи. Читати чи не читати?
Можливо, й наважилася б прочитати, якби не забренчав телефон. На іншому кінці дроту впізнала до болю знайомий голос. Ванька.

—    Привіт, Катерина. До вас додзвонитися практично нереально, - одразу почав із претензій, уже добре, гарна прикмета.

—    Але ж ти додзвонився. Як Юлька?

—    Нормально. Ти краще спитай, як мені в цьому дурдомі? Моя мама зголосилася допомагати. Це просто кінець світу зі страшним затемненням, райдугою і місячним сяйвом. Мала кричить, мама командує, Юлька поки що тільки мовчить і терпить. Але краще б на всіх наверещала, а то, як вулкан дметься, чекаю на виверження лави. В принципі, ми нормально. Це саме Юлька і попросила мене тобі зателефонувати, - початок  багатообіцяючий.

—    Якщо Вам допомогти треба, то я можу приїхати на тиждень. Маму твою під приводом  «зміни караула» відправимо додому, - від щирого серця запропонувала.

—    Ні. Я з приводу іншого питання. Нам колгосп виділив гроші на будівництво будинку. Ви ж там облаштувалися гарно. Навіщо тобі цей дім та ще й у селі? Якщо ти не проти, ми могли б викупити твою цю садибу і не мучилися б з будівництвом. Ну, може, прилаштували б ще щось, потім. Юля каже, тобі будуть потрібні гроші скоро. Дивись, а Ви могли б, коли захотіли, приїжджати в гості, га? Воно ж у рідну хату тягне…

—    Я поговорю зі Стасом, але гадаю, він проти не буде. Вам ще тільки будівництва там не вистачало для повного щастя. А Юля далеко? - я дуже хотіла почути її голос. Він завжди діяв заспокійливо, як бальзам. Але Ванька сказав, що вона годує малу, бо у тієї коліки і зубки ріжуться, тому  просила передати тільки те, що мені дуже потрібна подорож до моря. Я зрозуміла.

—    Вань, якщо Стас дзвонитиме чи приїде, ти не знаєш, де я, лади? - треба було попередити.

—    Ви посварилися? – в голосі тривога. – Ти ж психолог, застосуй на ньому якусь непомітну мощну методику, щоб не був вредним.

—    Ото це якраз і збираюся зробити. Я потім тобі все розповім. Пообіцяй? І Юля нехай не каже нічого про море.

—    Добре, - погодився Ванька. - Ох, і каламутні ви дівки. Добре відпочити, мандрівниця.

—    І ти там тримайся.
Поклавши трубку, вирішила подихати осіннім повітрям на веранді. Хоч і глибока осінь на подвір'ї, але вечори тихі та спокійні, а небо чисте, зоряне. Сіла на ганку, закуталася пледом і замислилась. Мабуть, я надто багато думала про Даню, бо він матеріалізувався. Поставив пакунок і сів поруч.

— Я там відремонтував постраждале платтячко  і ще нову сукню купив. Вибач, як ведмедик, порвав гарну річ. Я не знаю, що найшло. Здичавів зовсім, - виправдовувався, а сам хвилююче смикав край шкіряної куртки.

– Проїхали. Дань, я хотіла давно сказати, але весь час щось зупиняло. Тепер точно, настав час. Ти розумний, добрий, повинен зрозуміти, - чомусь знову не виходило.

—    Та я зрозумів, Кать. Відчув. Все нормально, ви дійсно гарна пара. Сподіваюся, Стас оцінить те, що має. А якщо ні, я буду поряд. Якщо, звісно, не зустріну таку, як ти.

—    Зустрінеш, Дань. Святе місце пустим не буває. Якби я тебе зустріла раніше, ніж покохала Стаса, то може б і склеїлося у нас із тобою. Чесно, ти гарна людина. Але більше, аніж дружбу, я тобі нічого не  можу запропонувати,  - він зібрався йти, але я зупинила, не хотіла лишатися на самоті. - Посидь трошки. Дивись, які красиві зірки. Он Велика Ведмедиця, - показала я на чорт знає яке скупчення зірочок. Даня краще вчив астрономію.