ГЛАВА 34 СЕСТРА

Данило зайняв позицію «я лише друг», справно навчаючи мене їзді на своєму Мерсі тепер уже на дорогах міста. Якщо я робила щось не так (а я це регулярно робила), він делікатно розбирався з нервовими водіями, які кудись поспішали і лаялися триповерховим матом. Якщо вірити, що від лайки псується аура, то моя мала просто зникнути, розчинитися під натиском такої кількості «компліментів».

—    Ти  коли вчився, так само було? – питала. Він посміхався.

—     Ні. Я вчився у невеликому містечку, де й машин – то було лише п'ять чи шість штук. Дуже зручно. Але я примудрився з однією зіткнутися, легенько. Не боги горщики ліплять. Навчишся.

—    Лаятися?

—    І це теж не зашкодить.

П'ятого вересня Юлька народила мою хрещеницю Катерину Іванівну. Я чула, що татусі дуже чудять з цього приводу, і у Ваньці не сумнівалася, але він, все ж, зміг мене (і не тільки) здивувати. Хибні пологи у Юльки починалися кілька разів. Боячись не встигнути доїхати до пологового будинку, Ванька вклав дружину заздалегідь і, відповідно, регулярно відвідував, справляючись, чи не народилася їхня принцеса. Хоча УЗД не могло визначити стать малюка (Катерина Іванівна завжди була відвернута попкою до глядачів), Юлька знала не тільки те, що народиться дівчинка, але і те, як назвуть, і те, що наступні двоє теж будуть дівчатами. Вона взагалі їхню долю всю знала. Тут, як кажуть у народі, і до ворожки не ходи, вдома сидить, пінетки в'яже.

Якось ми з Ванькою приперлися провідати майбутню молоду маму, але нас не пустили. Передачу забрали, Юльку ми у віконці подивилися. Ідучи, Ваня помітив (як таке не помітити?), що асфальт весь списаний красивими і не дуже написами «Дякую, рідна, за синочка!», «Дякую, що народила богатиря!», «Світик, наш пацан – вилитий я». До деяких написів додавалися малюнки соски, мордочки, лелеки. Одним словом, конкурс малюнка на асфальті відпочиває.

—    А чо з дочками ніхто не вітає? – обурився Ванька. - Вони що, принципово не народжуються?

—    Народжуються, просто їм татусі не дуже раді, - пожартувала я, і без задньої думки поїхали. Коли приїхали з кульками, шампанським, подарунками та букетами вітати з народженням моєї тезки, я аж запишалася, що мій друг так оригінально підійшов до вирішення проблеми. Навпроти вікон пологового будинку стояла дев'ятиповерхівка, повернена безвіконною стороною. Це ж скільки порожньої площі для створення послань. Було. На всю стіну, між третім та п'ятим поверхами, тепер красувався розпис «Юля, дякую за донечку!». Гідна відповідь любителям синів.

—    Твоя робота? - Навіщо питала, і так знала відповідь.

—    Ні. Альпініст Юра допоміг. Він миє вікна, від бурульок дахи чистить… Я його квіточки намалювати просив ще, але він сказав, що це буде перебор.

—     Стасе, вона така гарненька, — розповідала я про Юльчину малу. – Я згадала, як Єва народилася. Таке крихітне, безпорадне, але таке бажане.
 Продовжувати не було сенсу, оскільки зрозуміла, що наступила на хворий мозоль. Стас намагався підтримувати розмову, але я бачила, що переживає.

—    І що виходить? Юльки з Ванькою на твоєму дні народження не буде. Зрозуміло, вони мають інші турботи. Макс із Лесею до Криму поїхали. Гоша з Лізою хоч будуть? - Перевела розмову в інше русло.

—    Обіцяли. Я Данила з Любою та їхньою мамою теж запросив, – поставив перед фактом.

—    Само собою. Твій день народження. Тільки без пиятик. А то буде, як на рибалці. І хто мені допоможе із закупівлею продуктів у суботу?

—    Точно не я. Дві операції планові, а скільки позапланових – не знаю. Може, Данило? – вдало перевів стрілки.

У Дані також завезли комп'ютери, завал. Він делегував Любу. Ми з нею вирішили їхати на найближчий ринок, щоб швидше. Не з нашим щастям. Потрапили у пробку.

—  Як ти швидко з останнього ряду вмієш перелаштовуватися, - із заздрістю коментувала вміле керування Любою машини. 

—    І ти навчишся. Якщо Данька взявся вчити – це точно. Як згадаю наші з ним уроки… Мені найскладнішим здавалося зуміти їхати зі швидкістю більше, ніж шістдесят кілометрів на годину. Буває, їду, а за мною - низка машин, і всі пищать.

—    Люб, а який Даня брат? – вирішила поцікавитись.

—    Класний. Він завжди для мене був героєм, захисником, справжнім чоловіком. Тато помер, коли мені було два роки, Даньці – десять. Даня цілком якісно виконував роль батька. Мама завжди була на роботі, дуже втомлювалася. А він, на правах старшого, ліпив і виховував мене, як вважав за потрібне. Грав, читав книжки, допомагав, пояснював уроки. Незрівнянно співав колискові. За відсутності і слуху, і голосу. Це були навіть не пісні, а страшилки про сірих вовків та Бабу Ягу з Кощієм. Але мені подобалося таке оригінальне виконання. На всі запитання відповідав. Я навіть до нього прийшла за порадою, коли почалися місячні. Спокійно та серйозно розповів, що треба робити. А моєму першому хлопцю таку політінформацію провів, що той зник у невідомому напрямку. Коли він пішов до армії й потрапив до Афганістану, я навчилася молитися. Нічого так не хотіла, щоб він живим повернувся.

Завдяки пробці я багато дізналася про Даню. Чомусь дуже боялася зізнаватись собі, що поступово закохуюся в цю людину. Раніше я сміялася й не могла зрозуміти, як можна любити двох одночасно. Мабуть, сили вирішили покарати за такий глум.
Нарешті ми з Любою доїхали до ринку.

—    Блін, вони що всі вирішили саме сьогодні навідатися за покупками? - Люба намотувала кола, шукаючи місце, де б поставити свою вишневу дев'ятку. Але машин було стільки, що вільного місця для паркування просто не було. Ті, що нахабніше, і на газони свої автомобілі поставили, і до автобусної зупинки припаркували.

—    А ось тут? - зважилася Люба і влаштувала машину між двома іншими.

—    Начебто колія. Тут щось їздить, – припустила я.

—    Що цією іржавою колією може їздити? – відповіла Люба, закрила машину, і ми вирушили скуповуватись.