ГЛАВА 31 СВ-купе

— Ви помилилися купе, чоловіче, - гаркнула я, коли двері відчинив сіроокий блондин, кинув речі на протилежне від мене місце й сів навпроти.

—    Все нормально, Катя, це я, Данило. Просто вмився і поголився. Ну і голову помив, а то волосся масне і в пилу було. Вже не страшний? А то ви на мене так дивилися, наче привида побачили.

Це був ефект метелика: у вагон заповзав  запиленим чудовиськом, а тепер бац – мультяшний принц. Тільки дуже засмаглий. А коли посміхався, на щоках з'являлися ямочки. Господи, навіщо (і за що?) мені таке випробування?

—    Пропоную сходити до вагону - ресторану, де смачно поїсти. Я голодний, мов вовк. Тут непогано годують. Я пригощаю.

—    Я сама здатна за себе заплатити, - а чому б і не поїсти. – А речі? – обвела купе поглядом.

—    То закриємо. Цінне можна взяти із собою. Зазвичай  тільки європейки за себе платять, - його це бентежило.

—    Вважайте, що я європейка, - і так по вуха йому винна. Взяла сумочку, він гаманець у кишеню засунув.

Годували справді смачно. Ловила себе на думці, що милувалася, як їсть Данило. Він їв акуратно, весь час підводячи  на мене погляд своїх сірих очей, обрамлених пухнастими віями, що вигоріли. Усміхався та хвалив страви.

—    Ви все так добре знаєте про залізницю... - почала я. Потрібно було якось клеїти розмову й знищувати імідж зашуганої мадам.

—    Просто довго довелося працювати у цьому відомстві. Скажімо, цю кухню я знаю зсередини.

До купе ми повернулися добрими знайомими, а до ночі стали друзями. Поступово я розповіла йому частину своєї біографії, і про всі пригоди в Карпатах теж якось саме розповілося. Про Стася я згадала як про зведеного брата. Данило виявився цікавим співрозмовником, ще найкращим слухачем і дуже делікатною людиною. П'ять років тому в нього помер батько, тому він жив і допомагав хворій матері. У біографії чого тільки не було: служба в Афгані, поранення в руку, після чого родичі влаштували на залізницю.

—     Спочатку відкатався три роки провідником. Прикольна робота. Потім до адміністрації перевели. Два роки тому зустрів колишнього товариша по службі. Комп'ютерами займався. Вирішили зробити бізнес, - так відкрито розповідав зовсім випадковій попутниці  мені.

—    Виходить? – спитала для годиться. На вокзалі переконалася не тільки я, але вся черга, що в комп'ютерах кумекає добре.

—    Не скаржуся. Робота цікава. Тільки з помічницями мені не щастить. Двох вже наймали - безглузді дівчата. А вчитись не хочуть.

—    Навіщо вам помічниця? – поцікавилася.

—    Багато друкувати різних папірців треба. Я поки що не швидко це роблю. І грамотність  не дуже. Сто помилок у одній угоді. А ви вмієте друкувати?

—    Ви мене помічницею хочете запросити працювати? Не вийде,  - усміхнулася. Потішило, що в мені бачать грамотну мадам, але монотонна робота – то точно не моє та ще й під керівництвом такого начальника.

—    Чому? Зарплата хороша, і начальники не вредні. Мене Ви вже бачили, за Ромку та Сержа – відповідаю.

—    Я навчаюсь у медичному. Півдня, а то й увесь день зайнята, - щодо підшукати аргумент – я дока. Крім цього ще два начальники – то ж убитися  можна. І всім друкувати?

—    А хто сказав, що треба в офісі  весь час сидіти? Можна і вільний графік написати. Головне, щоб було надруковано. Пересилати можна електронкою…

—    Що? - тоді я ще не володіла комп'ютером на рівні виходу в Інтернет.

—    Електронна пошта. Гаразд, проїхали, це легко освоюється.

—    Приваблива пропозиція. І не боїтеся отак людей на роботу брати?  Угоди друкувати? – я б боялася.

—    Ні. Я боятися  перестав ще в Афгані. Тепер людей наскрізь бачу. Іноді помиляюсь, не без цього. Але рідко. 

—    А  якщо я опинюся, наприклад, відьмою? – начебто жартома.

—    Навіть не сумнівався. Ще на вокзалі це зрозумів.

Я вдавала, що сплю, але потай спостерігала за тим, як він спочатку щось читав, потім писав у товстому блокноті. А потім, мій бог, він узяв олівець і почав малювати. Я не встигла заплющити очі, а Данило різко обернувся в мій бік - погляди зустрілися. Тільки тупа не прочитала б у цьому погляді симпатію.

— Не спиться? Розумію, мені також. Не хвилюйтеся, якщо навіть цей Артур і зважиться вас переслідувати, на нього можна адвокатів натравити. Я залишу візитівку Тимура Горянського, чудовий мужик, до сказу кого завгодно доведе. Мене теж періодично дістає,  якщо треба.

—    А що малюєте? - суто жіночий інтерес.

—    Я не показую недомальоване. Завтра побачите.

Цієї ночі мені наснилася бабуся. Щаслива серед ромашок у полі.

—    Ну от і знайшла. А казала ні. Ось твоя мушля.

—    Ні, бабусю, моя мушля - Стас, - переконувала бабусю. Вона ж лише посміхалася й плела вінок з ромашок.

- Катя, прокидайтеся. За годину будемо в Києві, – мене будив Данило. – Ви чай чи каву питимете?

- Тут і каву зроблять? - здивувалася.

- Це СВ, Катюша. Тут і пташине молоко принесуть, якщо треба буде.

– Тоді каву.

Десять хвилин і на столику стояли дві чашки кави. Ще й за тістечками до ресторану змотався.

- Ви сова? Любите поспати? – питав Данило.

- Ага. А ви жайворонок?

- Ні, я дивна сова, часто не можу заснути взагалі. Цієї ночі я не спав.

- Я що, хропла? - вирвалося в мене.

– Ні. Ви якраз спали, мов  янгол. А я милувався вами, - він поклав на стіл малюнок олівцем. Мій портрет. Як красиво, як напрочуд красиво!  Він добре малював.

- Десь навчалися? Малювати? - запитала.
 
– Ні, не вчився. Коли набридало креслити,  я інженер-конструктор за фахом, малював щось під настрій.

- Це мені? – зраділа, як дитина.

- Ага. На пам'ять. Згадуватимете нашу подорож…

Навіть без малюнка я б фіг забула цю подорож. У районі серця нило підле шосте почуття, що сигналізувало, що ця людина глибоко увійде в моє життя з претензіями в ньому залишитися. Якби він зробив хоч найменший неправильний рух (поцілунок чи ще далі), я зарахувала б його до розряду Артурів, і все. А так - романтика в очах, і малюнок на згадку. У товстому зошиті — найімовірніше були вірші. Один листочок вирваний і вставлений - краї виглядають. Коли він відносив чашки  з-під кави провідниці, я поцупила  цей листочок і сховала у своїй сумочці.