ГЛАВА 30 КАРПАТИ і НЕ ТІЛЬКИ...

Якщо бути до кінця чесною, то я не хотіла їхати до Карпат. Вірніше, в Карпати я хотіла, але ці зйомки бентежили й не обіцяли нічого хорошого. По-перше, жіночі колективи – не для мене, по-друге, два тижні розлуки з Євою та Стасом – не гріли душу взагалі.

—    Ми впораємося без тебе протягом двох тижнів. Каші я навчився варити: і гречану, і манну. Казку про гномиків вже вивчив напам'ять, розбуди зранку – розповім, як «Отче наш», - переконував доволі непереконливо Стас. - Мені спочатку вистачить того, що ти наготувала, а потім - я Гошу попрошу, він поки що тимчасово непрацюючий розгильдяй. Він готує так, що пальчики оближеш.

—    А мені тебе не вистачатиме, - зізналася. Я взагалі неясно уявляла: ніч - і я одна в ліжку в якомусь пансіонаті.

—    Ти уяви, що в тебе затяжні критичні дні, - знайшов чим порадувати.

Єві сказали, що я вирушила допомагати шукати тата з мамою, так вона менше засмучувалася. Стас набивався відвезти мене на вокзал – поїхала на  таксі. Мені так простіше, не люблю довгих слізних прощань на вокзалі: одні - за поїздом по перону біжать, інші - у вікно норовлять вилізти, треті на все це дивляться і  сльози на очі навертаються. Мазохізм чистої води.

Перше неприємне відкриття – а дівчат їде не п'ять разом зі мною, а шість, бо Анжеліку також узяли. Навіть не хочу розуміти чиє це рішення, хочу запитати: «Нафіга так усе псувати?». Не помітити її завжди було складно: макіяж «а ля третя світова» та начос на голові «гніздо зозулі». При цьому лосини, довга розтягнута майка з незрозумілим написом англійською. Напис говорить: "У моєму віці домашню роботу вже не  виконують". Двісті відсотків, що дівка не в курсі, що нап’ялила. Але це не дуже важливо. Усміхнутися мене змусив той факт, що у Анжеліки на ногах туфлі на високих підборах. Усі нормальні одягли кросівки. Або човники. Ця, як завжди, випендритися вирішила. Поспівчувала  її ногам і відсутності мізків. Уявила, як у горах дертися буде.

Потяг. Івано-Франківський вокзал. Автобус. Яремче. Пансіонат «Зоряний». Великий комплекс, який ми мали рекламувати. Олю, Машу та Таню поселили в номер тридцять четвертий, Зою та Анжеліку –  у тридцять п’ятий, а мене в одномісний  тридцять шостий. Це трохи  насторожило.

Усі дівки контракт одним махом підписали, я сиділа, читала, вчитуючись у кожен пункт, особливо той, що дрібно написаний. Артур Костянтинович Садовий, він же спонсор, він же один із співвласників цього пансіонату, сидів навпроти мене, нахабно розвалившись у кріслі, і без сорому нишпорив по моїй фігурі. В очі дивитись боявся, видно, здогадувався, що відьма.

- Ти чекаєш, що тебе кинуть? - коли я дочитала до третьої сторінки, спитав він.

- Я ніколи нічого не підписую, не ознайомившись із текстом. А раптом тут пункт, що я згодна на вивіз мене до борделя якоїсь  сусідньої країни, а мо й далі, в Африку, приміром?

- Так погано про мене думаєш?

- Жартую! – про себе подумала, що в кожному жарті є доля  правди.

– Я твій гумор зацінив. Читай далі. Коли прочитаєш, ми всі у їдальні, фуршет з нагоди приїзду, – пішов. А я ще ретельніше вчитуватися почала.

Фуршет був розкішним. З'їла кілька бутербродів із шинкою – наїлася. Вперше скуштувала ананас. Думала, що буде смачнішим. Нагадав якийсь шампунь. Познайомилась із таким фруктом, як авокадо. Називається красиво, на смак – гидота рідкісна. Заїла бананами. Дівчата, за моїми спостереженнями, вирішили від’їстися (цей процес словом "їдять" назвати було складно) на найближчі два тижні. Як верблюд запасається водою, ті харчами.

Озвучили програму нашого перебування в пансіонаті: три дні зйомки, а решту часу – відпочинок. Для відпочинку чудовий набір визначних пам'яток – марш-кидки в гори, сувенірні ринки, басейн, сауна та тенісний корт. Замануха комплексна.

Перший день зйомок втомив страшно. Я думала, що фотомодель - це просто став, і тебе сфоткали. Щас! Треба стати, сісти, сісти, підвестися, лягти так, як оператору треба. А що йому треба, він сам іноді не знав. Я стримувалася, а дівчата й психували, і матюкалися, речами кидалися. Анжеліка мало не побила фотографа, коли він сказав, щоб губи не випинала, не порно чай знімаємо.

Від спеки макіяж плив миттєво, його постійно підправляли. А тут ще ця змія Анжеліка весь час зі своєю отрутою поряд бігає, чіпляє. Чим я їй не догодила, хоч убий – не розуміла. Дівчата роз'яснили, але вже другого дня зйомок, коли фотосесія проходила на вулиці.

—    Ти йому однозначно дуже подобаєшся, - шепнула мені Оля, коли я шукала свій  гребінець – при переодяганні сукні трохи розтріпалося волосся.

—    Кому? Фотографу? - не зрозуміла я. - Як на мене, він взагалі від нас усіх потихеньку охренів. Бошка закипає, скоро тапками почне кидатися. Ось побачиш.

—    Ти дурепу не ламай. Артуру. Он на балконі стоїть, палить цигарки. Вже, мабуть, пачку спалив. На тебе все вирячається.

—    Нехай вирячається. Він тут начальник, не заборониш, – відповіла.

—    То Анжеліка з цього приводу біситься. Її - то він якось не шанує увагою.

—    Ось воно що. А я гадаю, де я їй дорогу перейшла. Та хай забирає такий скарб, я ще й в пакуночок загорну, бантиком пришпандьорю для презентабельності.

—    А ти сама не хочеш придивитися? Такі чоловіки не валяються на дорозі.

Може й не валяються… на дорозі. Але мені таке не треба було.

Артур Костянтинович створював враження респектабельного солідного чоловіка, але його шакалячі очі псували всю картину. Мені він був просто неприємний як своїми панськими замашками, так і поведінкою "я орел- ти жертва". Я розуміла, що всі ці його розгляди повинні закінчитися одного разу більш рішучими діями, але не думала, що це станеться так швидко, різко й танкоподібно.
Ішов четвертий день перебування у пансіонаті. Все знято, гроші нам за роботу сплачено, на пропозицію піднятися на гору відгукнулися лише четверо, я теж. Підйом для міської людини – добряче випробування. Але стежка йшла гарною лісистою місцевістю. Ми навіть потрапили на галявину.  Очманіти, як красиво цвіте чорниця з брусницею. Збираючи суницю, подумки перенеслася до свого рідного лісу, де щороку ми з Ванькою об'їдалися цією смакотою. Ще й бабусі приносила. Вона засипала цукром і ховала у холодильник. Відкривали взимку, щоб насолодитися неймовірним ароматом. Це був запах літа, щастя й ностальгії.