ГЛАВА 29 НОВИЙ ДІМ

Першим  ми поїхали  оглядати невеликий особняк на Оболоні. Ріелтор, симпатична приємна (так здалося спочатку) дівчина, незважаючи на те, що була на високих підборах, так танцювала біля Стаса, що в мене з лиця не сповзала посмішка. Стасу, мабуть, набридли її солодкі промови, бо в момент, коли ми увійшли до самої хатки, він не витримав:

—    Ларисо, від мого рішення тут нічого не залежить. Вам он Катю треба переконувати і зачаровувати. Якщо вона скаже "так", ми купимо цей будиночок, - і посміхнувся, лукаво глянувши на мене. Перевів стрілки і радіє. Дуже хотілося стукнути його чимось.
Лариса, з граційністю кішки, швиденько перебігла до мене. Все, зосередитися на огляді каміна у передпокої (красива  споруда), не вийшло. Ріелтор розпочала свою нескінченну пісню про те, який якісний і дорогий ремонт у будинку, в якому районі, прекрасному та екологічно чистому, ми можемо оселитися, річка на горизонті, і взагалі, місце найвідмінніше, а ми – везунчики, яких світ не бачив.

—    Вашому чоловікові будинок подобається, - тихенько співала мені на вухо Лариса. А я візьми й ляпни (сам просив), що Стас мені брат, а не чоловік. Ларису знову здуло до Стаса. Той тільки запитально мене буравив, мовляв, що за ля?

Ми обійшли всі п’ять кімнат з кухнею та їдальнею. Тут був, хоч і невеликий, спортзал! На вулиці гараж на два автомобілі та ще на  шість соток ділянка – що хочеш, те й вирощуй. Не хочеш - засій травою  та стрибай від щастя. А якщо поставити шезлонги – вважай, що потрапив до раю. Це за словами Лариси.

Тільки я не могла зрозуміти, чому цей будинок продається так дешево. У садку росли молоді деревця. Це була ознака того, що господарі думали про майбутнє. У самому будинку – нещодавно зроблений ремонт як для себе, а не на продаж. Біля каміна мені стало дуже погано, відчуття нестачі повітря, тож поспішила вийти на вулицю.
—    Такої пропозиції ви більше не знайдете, це я вам говорю не як зацікавлена особа. Я вже давно займаюся нерухомістю, але щоб так недорого і такий будинок, уперше.
—    Саме так, - зірвалося з моїх уст. – А чому господарі вирішили продати такий гарний будиночок? - ризикнула запитати, відчуваючи, що мене це питання скоро просто задавить. Від Лариси правди не чекала, тому відвертій  брехні не здивувалася.
— Вирішили виїхати за кордон. Тому така терміновість, - а очі ховає, руками якісь папірці м’яшкорить.  Не в курсі, що я психолог, правда, недоучений, але  підставу відчуваю усім нутром, навіть дупа підказує: «Ой нечисто тут, як же нечисто».
—    У будинка погана енергетика, - спробувала вивести у потрібне русло розмову.

—    Що ви? Яка енергетика? Все чисто, - ріелтор брехала. На обличчі були всі ознаки відвертої брехні. Я бачила це неозброєним поглядом.

—    Ми подумаємо, а потім вам зателефонуємо, - допоміг мені Стас. Поспішно вмостилися в машину й попрямували до найближчого метро – Лариса там висадити попросила. Добре, що до нього було недалеко, а то б мої вуха не витримали тріскотні Лариси. Ну, що ж, особливість  професії. Коли Лариса зникла у переході, Стас теж зітхнув із полегшенням:

—    Як вона притомила. А будиночок нічого. Такий спортзальчик, га? Можна буде тренажери поставити. Якщо інші будуть гіршими, купимо цей. Він реально коштує втричі дорожче. Їдемо другий дивитись?

—    Ні. Їдемо назад, – серйозно відповіла.

—    Навіщо? Ми ж там усе бачили, – не розумів.

—     Лариса так галділа, що я не змогла зосередитися. І якщо ти помітив, дуже багато дивного. Треба дещо дізнатися. Може, кого зустрінемо? Місцеві розкажуть усе, про що змовчала Лариса.

—    Ага. Їдемо збирати плітки. Прикольно. Але в цьому щось є, - дякувати Богу, Стас навчився розуміти з півслова, не треба пояснювати довго й нудно.
Тепер у тиші я чітко відчувала дискомфорт. Мов важкий камінь тиснув на груди. Довго перехожого чекати не довелося.
—    Гарний будиночок, але дивний, - казна-звідки з'явилася бабуся. – Вже пів року, як продається.

—    Чому дивний? – в один голос зі Стасом спитали бабусю.

—    Жила одна сім'я, дитя вбилося на гойдалках. Он там гойдалка була, прибрали потім. Продали. Друга родина – чоловік повісився. Ось знову продають. Чи то місце чорне, чи  ще чого. Тікайте звідси, чорна хата.

Ми подякували бабці і, послухавши поради, втекли, вірніше поїхали.

— Бабульки  – то сила! - гуморив Стас, коли ми їхали за адресою шукати другий будинок. Ріелтор Дмитро, сорокарічний чоловік, чекав на нас. У порівнянні з першим, цей двоповерховий простенький будиночок не вражав. Мені сподобалася велика простора кухня та дерев'яні сходи на другий поверх. Стасу не подобалося, що розташований прямо біля шосе, а значить – буде гамірно і повітря брудне.

– Можна склопакети поставити, – переконував Дмитро. - Я у себе в будинку поставив, і тиша.

Стас скривився, але промовчав. Коли їхали дивитися третій, він озвучив свої думки:

— Я не знаю, що там чекає на нас, але другий – гиблий номер. Загазованість у дворі жодні ялинки не приберуть. А ти що мовчиш? Де видіння, чакри, допомога духів? А, може, виженемо демонів із першого? Погортаєш якісь книжки, знайдеш потрібне заклинання, га? Дуже гарна хата.

—    Це не смішно. Перший викинь із голови, і все. Я в такому жити не буду. Це в кіно вся погань швидко й красиво виганяється незрозумілими словами. Надивився вампірів та відьом по теліку. В житті вони зліші й гидкі.  Заклинання? Я тобі не відьма цим займатися. А будинок, скоріш за все, стоїть на місці колишнього кладовища. Або попередня хата згоріла з людьми.

—    Ні, привидів нам ще не вистачало. Зрозумів. Тоді сподіватимемося, що зараз нам покажуть добрий, чистий і підходящий.

Третій був не просто добрий, а те, що серцю до душі. Акуратний  двоповерховий будиночок, огороджений зеленим високим парканом, знаходився майже у лісі. Від шосе далеко. На першому поверсі була зала та кухня з їдальнею. На другому поверсі – три кімнати.
—    Ось ця - моя, - влетівши до найбільшої, розташованої ближче до сходів, вигукнула я і, підійшовши до вікна, розсунула штори. Двері вели на балкон. - Наша з Євою, - уточнила. Величезні вікна давали стільки світла, що будинок здавалося тонув  у  променях.