ГЛАВА 27 НОВІ МОЖЛИВОСТІ

—    Катя, ти дє? Я здаюся! – почула голос Єви. Прокинувшись, мала вирішила, що ми граємося у піжмурки, тому що мене в ліжку не знайшла. Ще б чого? Я вже два тижні, як  перебралася  до Стасового ліжка. Воно просторіше, і не скучно там, і тепліше. Відчуваючи, що цього разу я не встигну втекти до ванної чи хоча б одягнутися, просто  пірнула під  ковдру, притиснувшись до Стаса, що тільки-но прокинувся.  Той посміхнувся, бо розумів, що зараз саме йому доведеться усе пояснювати  Єві.

—    Дє Катя? – не забарилася Єва у дверях. – Баців? Казі!

—    Нє-а, тільки прокинувся, нікого не бачив, - збрехав і оком не моргнув. – Ти у залі дивилася? І взагалі, якого лішого ти так рано підхопилася у вихідний? І коли  «добрий ранок» почнеш говорити? І в кімнату до дорослого дядьки не вдиратися без стуку, - ой, який  грубий наїзд, я вже боялася, щоб Єва не  образилася, тому  ущипнула Стаса, щоб своєчасно зупинився танкоподібно виховувати Єву.

—    Доблий ланок! – сердито, крізь зціплені зуби. – Катя казяла, в цілк падьом!  - он воно що.

—    Чорт, я зовсім забула, - висунула голову з-під ковдри й спалилася.

—    О, Катя! А ти казяв, не зьнаєсь, - сердито зиркнула на Стаса. – Сямі глаються у хованкі, а мене не белуть. Я з вами не длузу! – і пішла. Тепер точно  образилася, буде ходити й дутися, мінімум – не говоритиме, максимум – не знаю, з характером мала у нас.

—    Якого ти двері не зачинив? – накинулася я на Стаса.

—    Ага, знайшла винного. Дівчата, у вас сьогодні ранок наїздів на Стаса, чи як? Бігом у ванну, бо як цирк зараз накриється, вона на нас у суд подасть. Морально знищить точно. Батьківських прав позбавить на раз-два.
Цирк – то свято, але не тоді, коли сидиш на першому ряду, а у півметрі від тебе бігає стадо верблюдів з піною в роті, а ти гадаєш: «Плюне чи не плюне?» З верблюдами пронесло, але клоун кульку прямо у мене перед носом лопнув. До речі, велику, і так неочікувано, що я, грішним ділом, спочатку пукнула (злякалася), а потім стукнула  того клоуна  ногою по коліну. Усі ржуть, а мені не до сміху. Клоун теж, дивлюсь, місце  удару чухає і косо на мене дивиться.  Коли з якоюсь коробочкою  почав бігати й чіплятися, щоб туди зазирали, я витягла з сумочки  газовий балончик і  покрутила у руках, щоб клоуну видно було, наскільки серйозно я налаштована, то мене  не чіпав.  Пістолета не стала витягати, побоялася, що виведуть і посадять, як злісного терориста, не вистачало мені прославитися, як  вбивці клоунів.
Найбільше, що запам’яталося за всю виставу, то це політ акробатів під куполом. Яка музика, які рухи! І не важливо, що шию трохи звело, бо  хвилин п'ятнадцять із задертою головою просиділи.
Після вистави були катання на поні, фотографування й купівля різних розважальних  дрібничок: трубочки, що розгорталася, коли в неї дмухнути; блискучого м’ячика, що підстрибував на тоненькій ледве помітній резинці; червоного поролонового носа, як у клоуна; вушок слона, вушок зайця, набору для фокусів…Навіщо все це? Вже наступного дня  ніхто не міг дати відповіді, але купили й грошей чимало на все це спустили. День вдався, Єва вже не сердилася, їй було гарно, а значить і нам непогано.
Часом ми настільки  губилися в реальності, що вірили – усе це тимчасове, скоро усе зміниться.  Поступово Стас оформив усі документи ( а це пристойна пачка паперів) і в один прекрасний день прийшов увечері, обрадував:
—    Все, Катюх, тепер ми з тобою тато і мама офіційно! – і поклав теку на стіл. Я ледве не плакала, дивлячись то на документи, то на нього. У дверях стояла  Єва і жалісно питала:

—    Мама і папа пліїхалі? 

Стас мені кулака показав, мовляв, не вздумай ревти. З того часу, як батьків не стало, ми з ним складали  для Єви  велику і гарну казочку про те, що мама і тато пішли в ліс по ягоди й заблукали. Тепер живуть з білочками і зайчиками у хатинці ведмедиків, які гостинно їх там прийняли.

—    Їх шукають, маленька, - продовжив брехню задля спасіння Стас. – А поки їх немає, ми з Катею будемо тобі татом і мамою.  Ти ж не проти?

—    Ви мене купілі? – поглянувши на стос документів, спитала.

—    Ні. Позичили. На деякий час, - він хоч  міг говорити, я ж стояла й мовчала, немов німа. Навіть язик не ворушився, прилип до  піднебіння.

—    А цьо воні там кусяють?  У лісі? – спитала Єва.

—    Ягідки, грибочки. Рибку в річці ловлять, - продовжував фантазувати Стас. Я пішла у ванну, відкрутила  воду й виревлася. Єва не повинна бачити моїх сліз, тут Стас правий. Він по моїм заплаканим очам  зрозумів, але нічого не сказав.
У травні Стас відшукав професора Кондратьєва. Виявляється він завідував  кардіологічним  відділенням  приватної клініки. Лев  Ілліч не робив операцій, бо у нього розвинулася початкова стадія хвороби Паркінсона, але шукав гарних спеціалістів, тому Стаса був радий бачити. А ще йому потрібен був приємник, і то терміново.
—    Старий пропонує до нього перейти  на роботу, - повідомив Стас.

—    Чому ні? Тобі ж для кандидатської матеріал потрібен, - погоджувалася я.

—    Там трохи інший графік. Мене днями може не бути вдома, - попередив, щоб знала, на що підписуюсь. – Але зарплата удвічі більша буде. 

Це був реальний шанс рухатися уперед. Не скористатися ним було б грішно. І Стас перейшов. Так, він приходив дуже втомленим, у нього були часті нічні чергування, але його очі горіли  від задоволення.

—    Яка там німецька апаратура! Катерина, бачила б ти  ці комп’ютери! Так працювати – мрія будь-якого хірурга.

Все чудово, але було одне жирнюче «АЛЕ». Ми із Стасом сильно скучали один по одному. І тоді на свою голову Стас оформив мою практику у їхній клініці. Правда, проходила я її у травматологічному відділенні, але це всього лише двома поверхами  нижче. У когось  обідня перерва чи перекур, а у нас з ним свій спосіб відпочивати. Я взагалі стала якась сексуально стурбована.
—    Це тимчасово? – питала у Стаса, саму трохи лякало.