ГЛАВА 25 (НЕ)ФІКТИВНИЙ ШЛЮБ

—    «Вибір хірургічної тактики у пацієнтів з ішемічною хворобою серця», - прочитала я титульну сторінку, написану Стасом від руки. Як для  чоловічого та ще й лікарського, у нього був надто гарний  рівний почерк. – Ти що ж, писав про те, як серце ріжуть?

—    Оперують, - виправив мене «братик». – Це дуже складні операції. На серці, - перебираючи списані стоси листків, він  намагався згадати що, куди, навіщо.

—    Євгенівна казала, що ти гарно вчився. Стас, а чому ти лікарем став? Хірургом? Різати подобається?

—    Повертати до життя подобається, - сердито виправив.

—    І що, робив операції на серці? Сам? – не вірила.

—    Не сам. Два роки пропрацював з професором Кондратьєвим. Мировецький мужик! Саме до нього доведеться звернутися. Хочу, щоб він був науковим керівником. Хірург від Бога і від чорта одночасно.

—    Чому?

—    Із скальпелем у руках творить  неможливе. Стільки людей врятував, ти навіть не уявляєш. Але працювати з ним важко. Лається, як чоботяр. І п’є. Не знаю, що зараз з ним, клята перебудова, я втратив  його з вигляду. Не здивуюся, якщо спився і бомжує десь. Або за кордоном у Гарварді викладає. Там усе може бути. Оце хочу знайти його.

—    А чому ішемічна хвороба серця? Саме ця?  Скільки пороків серця, інфарктів, інсультів…

—    Мама померла від того, що серце не витримало пологів. Потім, після дослідження виявилося, що вона давно хворіла на ішемічну хворобу, але на болі в серці не звертала уваги. Батько дуже жалкував, що не медик і не зміг вчасно розгледіти хворобу. Якби знання, то простий кесарів розтин, можливо, врятував би її. Серце – дуже складний механізм. Древні думали, що в ньому живе душа.

—    А ти як думаєш? Де вона живе? – спитала.

—    Ось тут, - він хотів наочно продемонструвати, де живе душа, але доторкнувся до моєї груді. А я ще й ліфчик не одягла. Зразу ж відсмикнув руку, немов ошпарився кип’ятком. – Душа  світиться наскрізь. Ладно, досить макулатуру ворушити. Якось усю цю писанину бердову приведу в порядок. В принципі, п’ята частина вже готова. Теоретична. А на практичну потрібен час і  Кондратьєв.

Час у нього був. Лікар ще на тиждень подовжив лікарняний і тим самим  допоміг у просуванні грандіозної наукової праці. Я від нічого робити також  допомогла друкувати окремі частини дисертації.

—    Батьківщина тебе не забуде. Я твоє ім’я впишу у роботу, - жартував Стас, рахуючи біля дзеркала, скільки прищиків  у нього лишилося на обличчі. За інші він не особливо переживав – що не видно, то не рахується.

—    Ти мені краще шоколадку купи, за шкідливість, - кокетувала. 

—    Скільки ж мені тон шоколаду потрібно купити за твою вредність? – зворотній шпичак.

—    Пахне цукровим діабетом. Корисніше буде  горішки, але білок надміру – теж щось може злипнутися, - міркувала вголос.

—    А тама зліпаєця? – це Єва з коментарями. Начебто й  не слухає, але усе підмічає.

—    Ще й як, сонечко, - Стас просвіщає. І лекція на півгодини, як товстий кишківник страждає від шкідливих продуктів, які ми пхаємо у рота. Отак завжди: рот шкодить, а дупа віддувається.

З горішками я пожартувала, а Стас сприйняв за чисту монету. Доки ми з Євою ходили до лікаря, щоб дав довідку-виписку до дитсадочка, по дорозі погуляли трохи. Прийшли, а Стас горіхи б’є на кухні. Задоволений, як слон.  Питаю, чого  світиться так, відповів:

—    Кондратьєв в країні. Живий, не спився і не бомж. Дисертація врятована!

В кінці січня  ми подали заяву до рагсу, щоб у кінці лютого тихенько розписатися. Але друзі не дали зробити це скромно. Дякувати Гоші.

—    Доведеться святкувати, а то скажуть, що зажали, - пояснив Стас. – І взагалі, треба створити видимість, що усе по-справжньому. Раптом комісія нагряне, а у нас по хаті хоча б фотки весільні понатикані.

З моєї сторони  дружкою була  вагітна Юлька з диким-предиким токсикозом. Я її благала не геройствувати, але таку місію вона не могла нікому довірити, окрім себе  коханої. З боку  Стаса шафером був партизан Гоша, який з самого початку усю цю кашку заварив. Зачіску і макіяж  мені робила Леся. Тільки вона могла перетворити мене на ляльку усього за годину. 

—    Треба було хоча б заради понтів  узяти весільні наряди напрокат, - бубнів Гоша на вухо Стасу, коли до розпису  лишалося  всього три години, а наречений був у светрі й джинсах. – Ото завалишся ти в такому прикиді в рагс. Що скажуть? Наречений повний ідіот. Зверни увагу, з нареченою усе гаразд, - я дійсно у  блакитній Лесиній сукні  з бомбезним макіяжем, одуренною зачіскою і  туфлях на підборах виглядала, як з подіуму. Але Єва надулася і бурчала:

—    Нєплавільна нівєста, німа біленькаго платя. Сьо папало і без баньтіка дазє!
Такої якісної критики Стас не витримав, тому видав рішення:
—    Кать, ти не проти, якщо зараз заїдемо в салон і нарядимося, як наречений і наречена? Тут Єва з претензіями і Гоші не йметься, каже для фоток у нас дисонанс дикий, - Стас скоріше не питав, а ставив перед фактом. Заїхали. Стас за десять хвилин вибрав собі костюмчика. Ніяких метеликів, краваток. Просто  чорні  шовкові штани, біла сорочка й піджачок – класика наше фсьо!  Я ж дорвалася – влаштувала справжній показ мод! Ще коли я продефілювала  перед Стасом, Максом, Гошею і Ванькою у першій весільній сукні, останній мило закотив очі й гепнувся на дивана зі словами:

—    Все, пацани, це – надовго!  Я її знаю. Заводиться з півоберту, загальмувати – нуль шансів!

Пацани не особливо повірили. А даремно. Справа у тому, що  мені подобалися майже усі сукні. Як сороку до блискучого, мене не можна було підпускати до такої пишної краси, як весільні сукні. А ще Юлька поруч з її нереалізованою мрією: «Муфточки!» У неї ж весілля влітку було, а моє взимку, і муфточка якраз необхідний атрибут. 

—    А це? – я пройшлася по килимку, як по подіуму, притримуючи поли  довгого наряду. Мене не бентежили  складнощі  одягання об’ємних суконь. Мені  Юлька з Лесею допомагали. Зате потім у дзеркалі на весь зріст я могла від душі милуватися собою. А Гоша фоткав. Коли ще  така розважаловка  з’явиться?  Стас з Максом і Ванькою сиділи на м’якому дивані салону й чекали, коли я і Гоша награємося. Стас весь час показував на годинника.