ГЛАВА 21 ПОЛЕТІЛИ

Прокинулася щаслива-прещаслива. Відчуття було, що губи розпухли і виглядають, немов накачані силіконом. Підійшла до дзеркала, а там помадою написано «Люблю!» Стас написав, ну не Єва ж, ця ще не вміє писати. Серце стислося й рознесло по всьому  організму щось наркотичне. Аж раптом почула з сусідньої кімнати голоси. Традиційно пішла підслухувати. Вітчим вичитував Стаса:
—     Доки ми приїдемо, знайди квартиру. Ближче до роботи. Вона ще надто юна, щоб ти її зіпсував.

—    Батя, та не збирався я її псувати. Я її, здається, люблю.

—    Здається? Ти спочатку визначся, а потім заціловуй дитину. Тобі дівок своїх мало? Я ж і слова не сказав, скільки ти їх перетягав у дім і не тільки. Як ще нічого не підчепив, дивуюсь. Сподіваюсь, медик, то хоч  оберігатися  вмієш. Катя – не дівчинка на одну ніч – я тобі це з першого дня говорив.

—    Яка ніч, пап? Тільки поцілував. Напився – не стримався. 

—    Вона підсвідомо боїться . Інакше, чому постійно просить, щоб ми з Ларисою не летіли  до Парижа? Її лякає той факт, що вона лишиться в одній квартирі з тобою.

—    Ой і чим же я Катю беззахисну так налякав?

—    Не знаю, але маю  попередити  твій необдуманий вчинок. Не можна гратися почуттями іншої людини.
Стас різко ( а для мене неочікувано, тому не встигла відійти від дверей) відкрив двері, зміряв мене печальним поглядом і спитав:
—    Я тебе хоча б чимось образив?

—    Ні, - закусивши губу і не  розуміючи суті суперечки, відповіла я.

—    Я у Макса поки що поживу, - крикнув гучно й вискочив з хати.
А я повернулася до своєї кімнати й витерла напис на дзеркалі. Намріяла! Випив Стасік, іншої спідниці під боком не виявилося, можливо, переплутав з якоюсь із своїх. Кров заграла – ото й уся романтика.
 Увечері в квартирі з’явилася Анна Петрівна, сорокап’ятирічна приємна тітка, як виявилося, секретар Дмитра Павловича.
—    Катюша, на час нашої з мамою відсутності, а це триватиме всього три дні, Аліна Петрівна побуде вашою з Євою помічницею. Якщо тобі треба буде Єву на когось лишити чи порадитися з ким-небудь. Цій людині я довіряю, як самому собі, - повідомив вітчим. Єва притислася до мене й спитала те, що крутилося у мене на язиці, але я не наважувалася спитати:

—    А Стасік  дє? Тозє поїхаль? Далєко?

—    Стас вирішив пожити  поки що  у друга. Так буде краще, -  розпорядився вітчим.

—    А може ви все ж не полетите до того Парижа? – усім пристойно набридла ця моя фраза, але я не хотіла втрачати дорогих мені людей.

—    Тобі нічого хвилюватися, - запевняв вітчим. Але я відчувала інше.
 Увечері, в переддень їхнього вильоту, я зробила останню спробу відмовити вітчима, бо відмовляти маму було марно – їй той     Париж снився. Вітчим сидів на кухні й переглядав французький  розмовник, щоб знати, як  звертатися до парижан. Виписував щось собі до блокнотика. Я спочатку просто за ним спостерігала. Спіймала себе на думці, що прив’язалася до нього. Зараз, дивлячись на вітчима у щілину між дверми та стіною, я розуміла, що навіть люблю його, як батька. Я навіть заздрила Стасу, тому що у нього все життя був такий тато.
—    Катюш, щось сталося? – спитав, коли помітив мене.

—    Станеться, якщо завтра полетите, - стояла я на своєму.

—    Ну скажи мені, з чого ти взяла такі дурниці?

—    Ви мою бабусю знали, - усівшись на  стільчика, вирішила пояснити  по-іншому. – Так от у неї був дар передбачення. Вона заборонила мамі літати на літаках.

—    Кать, я не тільки з твоєю бабусею, але й з твоєю фантазією знайомий. Летимо ми найнадійнішим літаком, тому нічого трагедію складати. Стаса я попередив, він обіцяв поводитися пристойно, не хвилюйся. Тебе він більше не потурбує.
Коли усі поснули, я перевела усі годинники в домі на годину назад, сподіваючись, що мама з вітчимом просплять і запізняться на цей чортовий літак. Але, напевно, до такого мого кроку вітчим був готовий, тому що один будильник все ж приховав під ліжком.
Коли  ранком ми їхали до аеропорту, я молила Бога, щоб таксі потрапило у  затор. Але дорога, як на зло, була дивовижно пустою. Єва на своїй хвилі випрошувала у мами та вітчима чергову ляльку.
—    Я пам’ятаю, моя хороша, що ти хотіла ляльку, - погоджувався вітчим. – А що привезти Каті? Там, у Франції, якісна косметика. Катя у нас і так гарна, але все ж? Чи щось із одягу?

—    Просто приїдьте самі, - тихенько, як молитву, читала я. Дуже сподівалася, що бабуля прорахувалася, що сталася помилка й пронесе, як часто буває з кометами, що мчать до Землі, а потім на шляху трапляється  щось непередбачуване і  їхня траєкторія міняється, а Земля лишається неушкодженою. Я уповала на втручання вищих сил.
Коли дісталися аеропорту, мені в голову шибнула ідея: треба подзвонити і сказати, що в літаку закладено вибухівку. Але куди телефонувати? І звідки? Мають же тут десь бути  телефонні автомати. Вирішила, що якщо не знайду, то прямо до міліціонера підійду й скажу, що чула, як два чоловіки замишляли літака підірвати.
—    Мені цеє, до туалету треба, - шепнула мамі на вушко. Вона хотіла мене провести, але я запевнила, що коли ми йшли, я по дорозі бачила вбиральні. Так, я бачила, але не вбиральні, а телефонний автомат. А дзвонити треба було 02. Прямо у міліцію, а вони вже сюди передадуть. Вискочила назад до стоянки таксі й наштовхнулася на Стаса.

—    Катюха? А ти чого тут гасаєш, як укушена?

—    Мені телефон треба.

—    Куди дзвонити? Міліція чи зразу ООН?

—    Це не смішно. Не можна сидіти й чекати, що вони полетять… назавжди…

—    Зрозумій, дурненька, вони все одно полетять. Зірветься ця поїздка, так через місяць, рік, два… А тебе в дурдом заберуть. Якщо долею суджено, возом навряд чи об’їдеш.  Що ти там придумала? Бомба на борту літака?

—    Звідки знаєш?

—    Я тебе чудово знаю. І що ти  ще могла придумати, надивившись фільмів? Під яким приводом від наших втекла? В туалет?