ГЛАВА 19 СУМНІВИ

—    Мала, тобі потрібен пацан для відьомських ритуалів? – перевів все на жарт Стас, поки я приходила в себе і думала, як йому пояснити, щоб правильно зрозумів.

—    Так, але ти не підходиш, - саме вирвалося, і я зраділа тому, що дар мовлення нарешті повернувся.

—    А чому це? Днюха співпадає.

—    Не в тобі справа, - збрехала, звичайно, в ньому. Не дуже то мені й хотілося бути сто п’ятдесят дев’ятою у довгому списку Стасікових дівах. І взагалі, хіба він один такий хлопець, у якого день народження двадцятого липня? Навряд чи, адже є й інші. Мені здавалося, що він не здатен полюбити так, як хотілося мені – назавжди, щоб інші жінки для нього перестали існувати. Ага, зараз, саме в цей момент Стас побачив чергові ноги.

—    Краса позаземна! – пригальмовуючи машину, звернувся він до стрункої блондинки у делікатних білих шортиках та футболці в обліпочку. Дівчина йшла вздовж дороги й спокусливо хилитала стегнами. – А чи не підкажеш, де тут  неподалік заправочка?

Та не потрібен йому був той бензин, можна було не заправлятися, я ж бачила, що показник  не критичний  - індикатор  був зелений. Але щоб проїхати мимо таких сідниць? Нізащо! У цьому був увесь Стас.

—    І показати можу, -  не встигла проспівати красунька, як вже ми сиділи в машині втрьох. Блондинка щось дурненьке розповідала із заднього сидіння, гиготала так противно і показувала, куди повертати. А Стас весь квітнув й пахнув.    Ще один доказ того, що одна його ніколи не задовольнить. А іншого сценарію мені на фіг не треба було.  
 
 Єва зустріла нас буквально біля дверей. Рада така, на шиї повиснула й зацілувала.   
—    Цьому довго? Я  ськуціла!
  
—    Я також, маленька моя, дуже! – за такі хвилини ніжних палких обіймів чесно віддала б усе.  

—    Бульо сюмно? – питає мій янголик. Їй було сумно, то вона думає, що усім так само.

—    Дуже сумно, - погоджилась я. Стас лукаво поглянув на мене, очима натякаючи, що якщо це  «скучала» і «сумно», тоді як би мало виглядати «розважалася»? 

Єва, отримавши солодощі та кульки, парочку з яких Стас швиденько надув ( на весіллі натренувався), виглядала дуже щасливою. Мамі мені довелося з усіма подробицями розповісти про те, як проходило весілля і як там взагалі у селі.
—    А що там може змінитися? Усе як зазвичай. Колгосп на місці, і голова також, – дивлюсь на маму, але вона ніяк не реагує, тому додаю подразника. – Тобі привіт передавав.    

—    Дякую, - зовсім нейтрально. – А ти там хлопця собі не придивилася? Шафер як?
  
—    Звичайний хлопець. Не у моєму смаку. Я піду, повторю анатомію. Завтра іспит, – треба було тікати. У темному коридорі наштовхнулася на  Стаса.  Злякалася.

—    Ти чого, як привид? – накинулася на нього.

—    Хотів дещо сказати. Я цеє, згоден на досліди.

—    Я не згодна. Забудь, - відмахнулася, як від нав’язливої мухи.   
Але він не забув.
Не сильно довіряючи   названому братику, я якось підгадала такий вечір, коли названий братик був на нічному чергуванні у лікарні,  вітчим у залі саме дивився  детектив по телевізору, а мама  вже лягла зі скаргами на мігрень.

—    Ми тут зі Стасом посперечалися, – почала я, і Дмитро Павлович перемикнув увагу з екрану на мене. – Він казав, що народився  двадцятого липня. Бреше?                                                                                                                                                                                                                                                                
—    Ні, правду каже. Ця дата надто хвороблива для мене. В цей день померла Марина, мати Стаса. Я знав її з дитинства. Дивовижна жінка! Спочатку ми стали друзями, а потім  прийшла любов. Передати відчуття чоловіка, який дізнався одночасно про те, що став батьком і втратив кохану я не зможу, та воно тобі й не треба. Разом з гарним прийшло страшне. Стас народився, а її не стало. Лікарі не врятували. Я був зайнятий похованням, потім дев’ять днів, потім сорок, а там запив. Дякувати моїй матері та сестрі – приглядали за Стасом. Коли пішов оформляти дитину, написав іншу дату, подалі від тієї, чорної. Стас виріс, потім йому розповів, він зрозумів. Видно, у сина гени  мого батька, він також жінок не пропускав. Але як тільки одружився з моєю мамою, зав’язав з цим донжуанством. Стас не завжди бреше,  Катюша. Він може бути дуже гарним, повір. 

—    Мала, ти зі мною? Я в село у суботу хочу змотатися фотки нашим молодятам віддати? – спитав  Стас у п’ятницю увечері.

—    Ага, поїду, - навіть не думала, в село я могла їхати коли завгодно, мала батьківщина тягла, немов сильнючим магнітом.

—    А давайте усі з’їздимо, - запропонував вітчим. – На вихідні. Ми ж не вітали  Ваню з Юлею. Я навіть придумав, що подарувати. 

 Усім ідея припала до душі. Особливо танцювала Єва.

—    Цюдова! Їдем на масіні! – ох вже ж любителька кататися на чому попало.
Як тільки вихідні завітали на поріг, усі гамузом  завантажилися й поїхали. Природа, свіже повітря. Юлька з  Ванькою були раді гостям, тим паче, що  Дмитро Павлович, як дізнався, що усі подаровані кошти з весілля ледве покрили витрати самого весілля, тому засобів на романтичну подорож не залишилося, засмутився.

—    Як без романтичної подорожі? Неподобство! – і подарував молодятам двадцятиденний оплачений  відпочинок у Алушті в пансіонаті «Дубно».

У нас з Юлькою був час попліткувати. Ми навмисне пішли за городи, щоб ніхто не підслухав.

—    Ну і яке воно, життя сімейне? – спитала я подругу.

—    Поки що подобається. Роботу у райцентрі буду шукати. А може й не буду. Ванька хоче фермерством зайнятися. Для початку вирішили курочок і поросятко завести. Сарай тут ого-го  який!

—    Так, сарай Пацю витримав. Як не старалася, дурна худобина, не розвалила. Дід ще будував.

—    А що у тебе нового? – спитала Юлька, але в очах вогники – розумію, що щось відчуває.