ГЛАВА 18 ВЕСІЛЛЯ У СЕЛІ

—    Ух-ти, яка халабуда! І як оригінально столи розставили! – вигукнув  Стас, коли ми припаркувалися  поруч з п’ятьма автомобілями, що стояли в ряд перед будинком, у дворі якого  приготування до весілля були на стадії – чекаємо гостей. Стас сміливо попрямував у двір Пилипчуків з чайником у руках і фотіком на шиї. Я  наздоганяла його з сервізом у руках.
Знайомий до болю будинок. Біля будинку розкішний квітник – мама Ваньчина  Дарина Іллінічна  завжди любила квіти. У них навіть по картоплі  йдеш, йдеш,  бац – ромашечка кущиком росте. Моя баба давно б виполола як бур’ян. Мама Ваньчина ще й палочками обгородить, стрічечкою перев’яже, а якщо хто чіпне – то дізнається,  почім у Києві рубероїд. Тільки у Дарини Іллінічни  біля вбиральні – гладіолуси, а погріб фіалками заріс.

—    Блін, як тут класно! – це Стас свій захват охарактеризувати не може.

—    А ти думав, якщо весілля у селі, то море бруду, свині, кури та качки, а ще трактори й стада корів? – іронічно підколупнула «братика», що оглядав синє шатро.

—    Та нічого я не думав. А на скільки чоловік розрахований цей захід?

—    Думаю, на багато. Дивись, скільки столів та тарілок. У них родичів одних і то багато.

—    Ото й лякає. У мене пам’яті у фотіку може не вистачити. Веди й знайом, хто тут господар?

Солідний Тарас Петрович у білій з маками вишиванці вразив Стаса. Він його першого й сфотографував з Дариною Іллінічною на фоні хати. А потім у братика у очах трохи примелькалося, коли він знайомився з Василем, Гнатом, Тарасом, Семеном і Вовкою та їхніми дружинами – двома Лєнами, Танею, Галею і Валентиною. Роман, Денис і Льошка з тринадцятирічною сестричкою  Сонькою також дуже були схожі на Ваньку – зразу видно, що з однієї родини, усі темненькі та кучеряві. 

—    Не лякає такий розмах? – спитав Стас у батька Ваньчиного Тараса Петровича.

—    Ні, ми вже п’ятьох одружили. Ванька шостий. Не звикати. Це у вас там, у місті, проблемно з територією, у нас двір великий. Не вистачить місця – на вулицю випремося. 

А потім до мене підбігла  йогоза  Сонька й на вушко шепнула, що нареченій потрібна допомога. І додала:

—    А чому наречена не ти, я не вдуплилася?

—    Ти не дятел, щоб вдуплятися. Ваня любить Юлю. Юля гарна, і не надумай там її ображати, зрозуміла?

—    Її образиш. Як зиркне, так і руки мліють. Я очманіла, коли Ванька її привіз і заявив, що одружується. Я думала, що він до Києва поїхав  тебе охмуряти. А цей хто? Твій хахаль? – вказала  на Стаса.

—    Це мій зведений брат, - повідомила, але ефекту не побачила.

—    Тоді я з ним потанцюю, - Соня, як завжди, була без царя в голові. Найменша, розбалувана і батьками (доньку страшенно хотіли), і братами, тепер вона повільно, але впевнено перетворювалася на креативного язикатого хамовитого підлітка. 
    
—    Спробуй. Якщо він схоче. Просто має фотографувати, - я не стала переконувати Соню, що навіть я для Стаса – малолітка, нехай дівчинка на щось посподівається. 
Юльку я знайшла у дальній кімнаті перед дзеркалом.    
—    А чому ти досі не наштукатурена, як годиться? Розписуватися їхати  на другу годину, доїхати ще до райцентру треба, - накинулася я з порогу на  подружку-наречену. 
       
—    Ага, у мене руки трясуться і стрілки не виходить симетричні намалювати, -  жалілася, немов кінець світу.

—    А дружка навіщо? І чого це у тебе руки трясуться? Ти чого боїшся? Тут усі поголовно тебе мають боятися, в кущах ховатися.

—    Мене мама Ваньчина, здається, недолюблює…  

—    Тю, здоров був, приїхали. Де ти бачила, щоб  у невістки із свекрухою усе в меду було? Перетерпиш. Ви ж окремо жити будете. 
  
—    Так вона, певно, того й сердиться…  

—    Дивна тітка. Накой їй такий циганський табір в хаті? Не кисни, усе буде шикардос! Ти не бачила, як вона мене недолюблювала. Просто на дух не переносила. Віником від Ваньки відганяла. Іноді мітлою, а то й граблями – що в руках було, тим і ганяла. Нічого, як бачиш, навіть на весілля запросили.  
Коли я намалювала Юльці фейс і ми вийшли з хати, Стас вже з іншими Пилипчуками надували кульки, і у нього це непогано виходило.     А Сонька подавала  йому  мотузочки, щоб кульки зав’язував.    
Як за командою під’їхала машина з Ванькою,  і  почалося шоу «Викуп», коли у нареченого  вимагали усі, кому не лінь, гроші за наречену.   Потім з’ясувалося, що  у метушні   Ванька не купив букет нареченій. Побачивши, що Юлька на межі істерики,   я пообіцяла, що вирішу цю проблему. Підійшла до Ваньчиної мами й тихенько на вушко шепнула (як же я ризикувала!):

—     Дарина Іллінічна, можна я скористаюсь вашою клумбочкою? Я її не сильно попсую.                 
         
Я бачила, як її трохи покоробило, але жінка зважила усі обставини, тому  нехотя дозволила, правда, уточнивши, які квіточки категорично заборонено чіпати. Напатравши найяскравіших квітів, завернувши їх у холодок і обернувши блискучим пакетом, що валявся в одній з кімнат, я обв’язала для гламура ще й рожевою стрічкою – зняла з упакованого сервізу. Юльці букет сподобався, а на думку усіх інших мені було, чесно говорячи, начхати.
Потім усі завантажилися до машин і поїхали розписуватися. Коли їхали назад, заїхали на поле, щоб нафоткатися у соняшниках, у пшениці. Нарвалися на бобік голови колгоспу. Картина маслом – він їхав на весілля, вийшов  подивитися, хто це пшеницю так нахабно толочить, а там де жа вю – я і Ванька, тадам!

—    Ну, єгоза, виросла, гарною стала, як мати. А, до речі, вона приїхала?

—    Ні, не змогла, - після цих слів голова трохи засмутився. – Але привіт вам просила передати.
Нічого мама не просила передавати, це я так, підбадьорити мужика. І він трохи духом підбадьорився і навіть був присутнім на фото разом з молодятами.
Коли наречена з нареченим вивантажувалися з машини, у дворі вже була тьма народу. Усі прагнули  привітати та зробити це дуже гучно. Потім з’явився  невеликий чоловік – тамада. Він усіх швидко за столи посадив і покомандував розлити по першій, а також тост батьку сказати.
Я не п’ю, але цей тамада й мертвого умовить. Так розрекламував вино, що я майже сама пляшку удула й оком не моргнула. Як компотик пішло те вино по моєму організму. Наслідок – моє дико буйне й свавільне его виперлося назовні, тому шокувало навіть мене саму.