ГЛАВА 17 ПРИГОТУВАННЯ ДО ВЕСІЛЛЯ

 Я провалялася у лікарні десять днів, тому як тільки повернулася додому, то шаленими темпами почала готуватися до літньої сесії й паралельно до Юльчиного з Ванькою весілля. Ні, до сесії Я готувалася з меншим ентузіазмом.

—    Я чомусь завжди думав, що ти раніше за мене заміж вискочиш, - неочікувано заявив Ванька, коли відвозив мене до інституту й ми застрягли на півгодини у корці через аварію на дорозі. 

—    Ага, недооцінив сам себе. Виявився прудкішим. Якби мені таке щастя, як Юлька, дісталося, я б теж хапала й ховала від усіх. До речі, про свідка Рому. У нього день народження не двадцятого липня часом? – вирішила прощупати грунт. А раптом цей Рома якраз саме той? А я не в курсах. Не можна ж такого у свідки, бо я не хотіла, щоб Юлька з Ванькою розлучалися, вони мені разом подобалися, кумедна й доволі няшна парочка вийшла. З мене сваха ще та.

—    Ні. У нього, кажись, взимку. Але ти знаєш, який він мировецький пацан? Ми з ним разом служили. Він сам кримчанин. Веселий дуже. Рома тобі сподобається, я певен.

—    Ото знаєш, навіть малюсінький хробачок сумніву не гризе. Ти б з вредним не товаришував. Тобі й мене вистачило, - ми зустрілися поглядами, він повів бровою, я підморгнула – сказали один одному  більше, аніж якби говорили годинами.

—    Кать, там я здав свої реферати. До речі, величезне дякую й  багато шоколадок. Пацани з групи спитали, де взяв, я про тебе розповів. Вони  просять і їм написати так, але по-іншому. За гроші, звісно.

—    Блін, не встигла чхнути, ти мені вже роботу знайшов, - вдала, що мені це зайве.

—    А що, зайві гроші не завадять, - коли це він таким комерційним став? - То я їм твій телефончик дам?  Чим не бізнес, га?

—    Давай. Тільки я не певна, що зроблю так же гарно, як і тобі.

—    Ну, мені ж зробила?

—    Так то ж тобі. А тепер на злобу дня. Ми з Юлькою на вихідних вирішили базаром повештатися, сукню з різними цацками купити. Ти костюм собі вже придбав?

—    Поки ще не встиг…

—    Ваня, не вбивай мене морально. Ти – наречений! Ти маєш бути гарним.

—    Я в курсі. Але не подобається мені цей траурний смокінг. Скажи Юльці, що це відстой. Чому не можна, щоб я  теж у білому костюмі був?

—    Можна!

—    От у тебе можна, а у Юльки – категоричне ні. Фен-шуй, аура і усі демони та янголи, включаючи Бабу Ягу, проти.

—    І ти хочеш, щоб я  включила режим «стервочка» і поперла проти усієї цієї компашки, заразом і проти Юльки? – а ідея мені все більше подобалася.

—    Ні, просто поговори з нею.
Коли я  на короткій козі під’їхала до  Юльки, дико нервовій у передвесільній депресії та істериці одночасно, з журнальчиком, у якому красувалися світлинки з мачо у білих костюмах, вона розуміюче примружилася:

—    Накапав тобі? І ти пообіцяла , що мене умовиш, звичайно. Я хочу білу довгу сукню, як нормальна наречена, але  жених має бути у чорному. 

—    Чому? Мотивуй! Я слухаю, - усілася на  її помаранчевий м’який пуф і приготувалася вислухати купку табу в стилі «це знає і розуміє лише відьма». Але відповідь Юльки  вбила наповал:

—    Я так хочу. І ти зразу визначся, на чиєму ти боці, - надула губки і відвернулася. 

—    Юль, взагалі-то я на вашому боці. Як ви будете жити спільним життям, якщо елементарне питання породжує такий ступор? Адже є компроміси!

—    Які? Я в чорному, він у білому? – іронія струменіла в кожному звукові.

—    У джинсових костюмах, у купальнику, у квітах… Невже в усьому світі жінки виходять заміж лише у білих сукнях?

—    Катя, ти зайця переконаєш, що він кролик. Нехай буде в білому. У селі переживуть таку дико білосніжну пару?

—    Там після третьої  чарки вас взагалі з виду втратять, - я бачила чимало сільських весіль, і чого-чого, а кольору сукні нареченої і костюма нареченого точно не пам’ятаю. Та я й наречених не пам’ятаю.
І ото треба було так довго умовляти Юльку, щоб вона приїхала на базар і втупилася на манекен, «одягнений» у пишну  блакитну  весільну сукню.  Як сподобалася вона їй, то хоч потоп, а хочу таке і більше ніякого. Благо, наша  пухкенька товстунка Юлька у ту сукню банально не влізла – проблема відпала, а Юля впала духом.  Ненадовго, бо на горизонті з’явилася шикарна сукня з муфточкою.

—    Хочу! – і дивиться на мене, вимагаючи схвалення. 

—    Юля, червень надворі, спека, а ти з муфточкою. Тоді вентилятор біля тебе треба буде ставити. І не один.

—    То поставимо, - печально так.

—    Я починаю вірити, що у наречених розум  туманиться. Беремо он ту. Іди міряй. Фу, як негарно сидить. Знімай.

—    А на манекені нічого так,  – і червоніє.

—    То ж манекен, а ти жива жінка з формами, від їденими поживними харчами. Кому казала, починай робити хоча б зарядку і не жери після шостої! На холодильнику після дев’ятої вечора пришпандьорь наліпочку «Не лізь, приб’є!»

—    А я не їм після шести, після дев’ятої… - виправдовується, а очі ховає.

—    Я в курсі. Ти чекаєш, коли  бахне дванадцята ночі і тоді нажераєшся, як свиня. Чому  дивуєшся, що не все налазить?

—    Не вийде з тебе психолога, Кать, - вирішує морально прибити. Не витримала мого пресу.

—    Вийде. Усе, що я хочу, вийде. Іди, міряй ото те, з ромашечками. Хоча до твоїх пишних грудей ще ромашечки… Гаразд, у селі таке модним вважається. Не треба відставати від моди.

Міряти довелося штук шість нарядів, доки за кольором, по довжині, по пишності, по квіточкам та складочкам підійшло. Фату нам допомагала  обирати продавчиня.

—    Найдовшу, дівчино, - попросила я, згадавши настанови  бабусі моїй мамі.

—    А я хотіла таку до плечиків і з капелюшком, щоб пір’їнка по крисам,  - дико романтична натура Юлька.

—    До твоєї сукні підійде лише довга, - зробила наголос на останньому слові й вбивчим поглядом запросила підтримати мене продавчиню. Та схвально закивала головою і Юля повірила.